Розділ 2. Ціна викриття.

Я підходжу до нашого столика, де вже чекають дівчата. У повітрі пахне свіжою кавою, але вираз їхній облич зовсім не пасує до затишної атмосфери. 

— Щось ви раненько, зазвичай запізнюєтеся. Щось сталося? — запитую я, сідаючи навпроти. Мене миттєво охоплює тривога, варто лише глянути в їхні похмурі очі.

— Вечірка скасовується, — відрізає Рубі, нервово стискаючи горнятко.

— Що? Невже вирішили перенести її на випускний? —  я намагаюся пожартувати. 

— Ні. Вбили дівчину. Нашу спільну знайому, — Селена вимовляє це, так тихо, що слова ледь не тонуть у шумі кавомашини.

— У сенсі? Кого? Де? Коли?

— Я дізналася годину тому від батька. Він попередив, щоб ми туди не потикалися, бо також будемо під підозрою, — ще більше приголомшує Рубі

— Кого вбили? Наші всі сьогодні були на парах.

— Еріку - людину. Пам'ятаєш, як вона вчора проникла до нас в академію, щоб зняти блог і показати, що наш заклад для "багатіїв", і як ми тут "навчаємося"? Звісно, вона побачила і зняла те, що було таємницею понад 500 років.

Я одразу пригадала вчорашній злощасний вечір. Академія вирішила  влаштувати нам вечірку. Вона проходить щороку в один і той самий час - у Вальпургієву ніч. Хоча це свято відьом, воно водночас є святом магічних обрядів. 

Спогади так і вирували. Все почалося добре. Всі веселилися, полювали, дуркували, наче діти. Ми навіть не помітили, як до нашого закладу  пробралася звичайна людина. Запримітили її випадково через спалах фотоапарата. Не встигли зрозуміти, що сталося, як дівчина накивала п'ятами. Ми, звісно, кинулися навздогін.  

Зі спогадів мене вириває Селена своїм запитанням: 

— Стоп. А хто її впіймав? Вона ж встигла втекти від нас. Невже так хтось вирішив прибрати  небажаного свідка? Але це неможливо. Раніше, коли  ставалися подібні казуси, ми використовували зілля або закляття. З цим навіть п'ятирічна відьма впорається. Або вона ще комусь перейшла дорогу. — обґрунтовує свою думку подруга. 

— Але я не розумію, як пов'язане паті з одногрупниками з вечіркою в академії? — задумливо промовляю майже пошепки. 

— Не знаю. Приїхав якийсь крутий чувак із Києва і взявся за цю справу. Тому ми маємо поводитись тихо і не привертати зайвої уваги. 

— Я так розумію припиняємо виходити на "справи"? — констатую факт. 

— Так, поки припиняємо наші магічні експерименти в лісі. А щодо академії -  не відомо. Можливо, і там доведеться вдавати звичайних людей, доки новий слідчий не поїде або справу не закриють.

Посидівши ще трохи, ми вирішуємо розійтися по домівках. Звісно, цією новиною я маю поділитися з родиною. Хоча, можливо, їм уже все відомо. 

Прийшовши додому, я застаю цікаву картину: мої батьки мило спілкуються з Кастіелем, мама готує їсти, брат допомагає батькові накривати на стіл.

Але мене здивувало інше: вони робили все це без краплі магії. Як? Ті, що завжди казали: "Нащо даремно робити те, що можна зробити закляттям?", так різко змінили свою думку. Здається, до цього причетний наш любий гість.

— Привіт, сім'я! Що в лісі здохло, що ви так змінилися? — запитуй я з сарказмом. 

Тато піднімає брову і спокійним голосом промовляє:

— Та ось, вирішили сьогодні влаштувати челендж: прожити день без магії.

— Ну добре. Подивимося, чи витримаєте.

— Доню, ти також береш в цьому участь. — вставила свої 5 копійок мама. 

— Мені це вдасться легко, оскільки я звикла жити серед людей, зовсім не користуючись силами. Добре, я згодна. А ви чули останні новини? 

Батьки поглянули на мене з німим питанням: "У що ти вже знову вляпалася?". Ігноруючи їхні погляди я продовжила: 

— Рубі розповіла, що знайшли тіло дівчини.

У кімнаті запала гнітюча тиша. Першим озвався батько: 

— Лорелеє, прошу тебе, будь обережною. — суворо сказав він.

— Та я й так не збиралася влипати в  неприємності. Просто є серйозніша проблема: цю справу веде людина зі столиці. Хоч би він не зчинив галасу. 

— Людина? Це проблема. Він винюхуватиме всю інформацію: і в академії, і в місті, і в колі бізнесменів. — втрутилася в розмову моя завжди спокійна мама.

Загалом, крім цієї неприємної розмови, вечір минув чудово. Під час вечері я багато дізналася про нашого загадкового гостя. З розповіді брата випливло, що вони познайомилися під час стажування у фірмі батька Кастіеля, так і здружилися.

Розвеселила історія про те, як його вмовляли приїхати в наше маленьке містечко. Під час розмов я часто ловила на собі погляд хлопця. Списувала все на цікавість. 

За балачками  й не помітила, як спорожніла моя склянка з компотом. Потягнувшись за кришталевим глечиком, відчула, що мої пальці торкнулися не холодного скла, а руки Кастіеля. Я одразу відсмикнула руку, шкіра покрилася сиротами. І це лише від одного дотику! Що зі мною відбувається? 

Розмірковуючи, почула злегка хрипкий голос красунчика:

— Дозволь тобі допомогти.

Після цього я вже не зводила з нього очей. Вийшла в сад сподіваючись, що нічне повітря остудить мої щоки. 

Сівши в крісло-гойдалку, я заплющила очі, намагаючись впорядкувати хаос в голові. 

— Ти втекла. — почувся оксамитовий голос за спиною.

Від несподіванки я здригнулася. Примружила очі, дивлячись на Кастіеля, що повільно наближався.

— Можливо. Але там, за столом, стало занадто багато іскор. Здавалося, ще мить - і вони спопелять мене.

Я спробувала встати, щоб піти геть, але він не дозволив. Хлопець підійшов упритул, нахилився і вперся обома руками в підлокітники крісла, замикаючи мене в пастку свого тіла. Ми опинилися так близько, що я відчувала його жар, і запах лісу.

— Куди ти зібралася, лисице? — прошепотів мені він біля вуха.

Моє серце  закалатало з подвійною силою. "Лисиця?" - це слово пропекло наскрізь. Я завмерла, боячись навіть дихнути. Невже він знає? Невже він відчув мою іншу сутність під шкірою? 

Я змусила себе підняти погляд і вдивитися в його очі,  шукаючи там тріумф викриття. Але побачила лише грайливий вогник і легку,  майже зухвалу посмішку. Він просто підібрав влучне прізвисько - чи то через мій хитрий погляд, чи то через те, як спритно я намагалася вислизнути з-за  столу. Просто випадкове влучання в саму ціль.