Розділ 1. Новий знайомий.

Сонце вже давно зійшло. Я йду коридорами академії. Четвертий курс - останній, і я вільна. Можу їхати куди заманеться. Я прагну вирватись з цього містечка, поїхати до столиці та працювати за омріяною професією. Але батьки наполягають на вступі до магічного кола, вважаючи, що так захистять мене. Ви запитаєте від кого? А я вам відповім: вони переконані, що на нас досі ведеться полювання.

Ні, я, звісно, вірю, що Мисливці існують, але не бажаю ставати параноїком. Ми ніколи не шкодимо людям, якщо нас не чіпають. Наприклад, останні двісті років ми ведемо спокійний спосіб життя - жодних убивств.

— Лорелеє! Уявляєш, у нас буде крута вечірка! — майже кричить мені на вухо подруга.

— Рубі, я не піду. Не хочу знову вплинути в неприємності. — кажу я, сподіваючись, що вона відчепиться  — Тим паче ми вчора мали вечірку в академії. Нагадати, чим вона закінчилася?

Не збираючись відступати, Рубі гине свою лінію:

— Ні, Лорі! Ми мусимо бути там! Усе-таки цей семестр останній, далі ми можемо не побачити одне одного. Лишилося два місяці - і ми вільні. Тому ми всіх здивуємо своїм виглядом! 

— О ні, тільки не це. Знову терпіти три години, поки зроблять макіяж і зачіску? Можливо, зробимо це самі?  — з надією перепитую я.

— Ні, ми маємо виглядати відпадно! І підчепити якогось відьмака чи перевертня. Нам уже 21 рік, а хлопців так і не мали. І все через тебе: спочатку навчання, а хлопці - потім, — передражнює мене вона.

— Ну добре. Тільки я не буду крутити хвостом перед хлопцями. Ще чого! Тим паче ми безсмертні і не старіємо. Нам не обов'язково починати зустрічатися саме ЗАРАЗ, встигнемо ще.

Не приховуючи емоцій, подруга верещить:

— Ура! Ми йдемо на паті! 

Я повільно йду додому крізь ліс, що розкинувся навколо академії. Не гаючи часу, Рубі вирішила розвідати обстановку, тому покинула мене саму. Що ж, воно й на краще - інколи корисно побути на одинці. Мені часто ставлять питання: "Чи не сумно тобі самій?". Ні, не сумно, у мене й так багато роботи. Я допомагаю батькам у колі, хоч поки не входжу до нього офіційно. Мій тато - сильний відьмак, права рука мера. А мама - кіцуне, тобто перевертень-лисиця. 

Отже, я дитина-напівкровка: відьма та кіцуне. Та й характер у мене не цукор. Як каже тато, я дуже хитра - можу викрутитися з будь-якої жахливої ситуації. Зазвичай я намагаюся не потрапляти в них. Виняток - якщо до мене чіпляються. А так, я дуже спокійна відьмочка, якщо мене не виводити з себе, хоча зробити це надскладно.

Заходжу додому й чую з кухні голос брата:

— Кастіелю, почувайся як удома. Усе-таки не кожного дня до мене зі столиці приїжджає друг, якого я не бачив казна-скільки часу, — радісно каже Алістер.

Цей чистокровний відьмак ще з дитинства дошкуляв мені, вважаючи, що напівкровка слабша за нього. Дзуськи! Одного разу він мене довів до сказу й отримав на горіхи. Більше жодного слова на свою адресу я не чула. 

Перериваю спогади почувши оксамитовий голос:

— Добре! Покажеш мені це містечко? Я хоч і перевертень, але навчався серед звичайних людей. Тому цікаво походити, послухати легенди.

— Насправді, більшість легенд - це правда. Але люди зараз, у час технологій, не вірять у нас, що просто чудово. Головне - не попастися. Завтра все покажу. Твоя кімната буде на другому поверсі біля моєї. А, і ще - не лякайся, у мене сестра з "прибабахом", — сміється цей гімнюк.

Це мій старший брат. Хоча він старший на два роки, поводиться як підліток.

— Слухай, ти, недоробку, я тобі такі американські гірки влаштую! — підходжу я, кидаючи в нього подушку. Влучила прямо в ціль.

— Привіт, я Кастіель. А ти, отже, молодша сестра Алістера? — запитує мене високий синьоокий хлопець атлетичної  статури. 

— Приємно познайомитися. Так, я Лорелея, сестра цього шкідника. Не слухайте його, він завжди все перебільшує та любить жартувати наді мною.

— У вас такі гарні стосунки - посміхається красень.

— Ага, дуже гарні — саркастично відповідає брат — Ця малявка мене замучила: вічно батькам здавала.

На ці слова в мене одразу знайшлася їдка відповідь:

— Що? Це я здавала? А не треба було мене ображати! Приведе свою компанію, влаштує вечірку, поки батьків не має вдома, і заважає мені вчитися. Я тебе постійно просила: не веди їх сюди, гуляйте деінде. Та він не слухав і робив усе на зло - от я й не витримала. — вдаючи образу, відповіла я.

— Ну вибач, манюня. Ти ж знаєш, то був підлітковий вік. Я потім виправився і пішов з тієї компанії, коли тобі виповнилося шістнадцять.

Я прискіпливо глянула на відьмака й промовила:

— Ось це мене найбільше й дивує. Чому?

— Та випадково почув, як один із пацанів хотів до тебе підкотити. Ну, він, звісно, отримав від мене на горіхи. Я нікому не дозволю тебе образити.

— О, це так мило. Але ти позбавив мене шансу відгамселити їх самій. Добре, веди свого гостя в кімнату і не забудь розповісти про правила нашого дому. — підмигнувши, я пішла до себе переодягнутися.

Одягнувши ніжно-фіолетову сукню, вирішила зробити легкий макіяж. Поглянувши в дзеркало, побачила зеленооку струнку красуню з хвилястим білявим волоссям. 

Я готова до вечірньої прогулянки з нашим "ненормальним тріо": відьмою Рубі та вампіркою Селеною. Усі ми одного віку й товаришуємо ледь не з пелюшок. Наші сім'ї дуже дружні. 

Часто через Рубі ми потрапляємо в халепи, потім Селена намагається викрутитися, чим погіршує ситуацію, а я витягаю нас із цієї дупи. Ось і сьогодні наше тріо збирається в місцевому кафе, щоб обговорити майбутню вечірку.