Глава 27

Глава 27

Прокинувшись без будильника, Тая повільно потяглася, відчуваючи спокій ранку, який огортав острів. Вона поснідала, тепло одяглася і вирушила до галявини. Повітря було свіжим, легкий вітер шелестів у кронах дерев, а сонце пробивалося крізь тонкий шар березневого туману, створюючи м’яке золотаве світло.

Діставши урни з рюкзака, дівчина обережно поставила їх на широкий пеньок, що слугував своєрідним столиком. Сама сіла на повалене дерево поруч, відчуваючи приємну прохолоду кори під руками. Недочитаний лист, складений так, щоб не загубилися слова, вона швидко розкрила, знайшовши місце, де зупинилася вчора, і почала читати продовження.

Навколо стояла тиша, порушувана лише легким шелестом листя і далеким криком птахів. Усе здавалося призупиненим — ніби сам час сповільнився, щоб Тая могла по-справжньому зануритися у слова, що були частиною її родинної історії та майбутнього.

 «Полум’я розгорталося, пожираючи все на своєму шляху: дерева, будинки, навіть каміння здавалося зрадливим, розжареним до червоного від вогню. Небо, застелене чорним димом, майже зникло з їхнього зору, залишивши лише спалахи драконячих тіл, що падали, мов зорі.

Інгрід, міцно тримаючи на руках Діону, задихалася від гарячого повітря і поспішала за Діром. Вона чула, як у далечині ревіли дракони — останній відчайдушний опір проти неминучого кінця.

— Інгрід, швидше! Острів ось-ось поглине полум’я! — голос Чорного підганяв без паузи.

Кожен крок був боротьбою: ноги тремтіли, легені палали, ніби всередині теж вирувало полум’я.

— Нам сюди! — крикнув Дір, підхопивши на руки доньку, коли помітив, що Інгрід вибивається з сил.

Попереду річка перекрила шлях. Дір зупинився, оцінюючи ширину та силу течії.

— Давай швидше, — підштовхнув він її рукою. Його обличчя було змарніле й запилене, але очі палали рішучістю. — Тут наймілкіше.

Інгрід застигла, дивлячись на холодну воду, що виблискувала під світлом вогню, ніби сама річка готувалася протистояти їм.

— Візьми Діону. Я піду першим, перевірю шлях. Тримайся поруч, — різко промовив Дір і рушив уперед, не даючи собі вибору.

Вона глибоко вдихнула, підняла доньку над головою і ступила вперед. Холодна вода обпекла шкіру, різко контрастуючи з гарячим повітрям. Серце калатало в грудях, а очі невпинно піднімалися до неба.

Дівчинка, затиснута в руках матері, спостерігала з дитячою безтурботністю за драконами. Її очі блищали від відображення полум’я, губи трохи розтулені, заворожені тим, як величні створіння злітали вгору, а потім падали з ревом на землю.

— Залишилося ще трохи, — підбадьорив Дір, хоч його голос тремтів від утоми.

Вони йшли мовчки; шум води й далекі крики були їхніми єдиними супутниками. Інгрід відчувала, як сили залишають її тіло, а ноги підгинаються, але вона вперто йшла вперед.

— Чорний каже, що все більше драконів охоплює полум’я, — промовила Інгрід, досягнувши іншого берега. — В живих майже нікого не залишилося.

Дір похитав головою, витираючи піт із чола.

— Передай йому, хай летить до Білої. Бур допоможе обвалити печеру перед нашим відходом. Він уже зібрав усіх драконят. А ми майже прийшли.

Вони дійшли до галявини в глибині лісу, де світло місяця пробивалося крізь дим і гілки, утворюючи дивне сяйво. Тут не відчувалося запаху гару, але спокій був оманливим: дим насувався все ближче, несячи з собою гаряче повітря.

Інгрід озирнулася востаннє. Сльози обпекли очі, коли вона згадала дім, драконів і людей, залишених позаду.

— Це кінець, — прошепотіла вона.

Дір торкнувся її плеча. Його погляд був важким, але всередині жила надія — на новий початок.

Далеко в горах, у печері, Чорний дракон зібрав усі сили, ударив хвостом по стіні. Гуркіт заповнив простір, каміння обвалилося, ховаючи Білу та інших драконів у безпечному сховку — їхньому останньому прихистку.

Острів палав. Величні дракони один за одним падали на землю, залишаючи за собою лише дим і тишу. І коли настав світанок, цей світ став іншим.

«Наше життя у світі Земля почалося несподівано, але з добрих зустрічей. Ми знайшли людей, які допомогли нам облаштуватися у чужому краї, і завдяки їм змогли пережити перші важкі роки. Та водночас із цим у нашому серці залишався відгомін переходу. Він притягував нас невидимою силою, і особливо — твою маму.

Ми змушені були поїхати далеко від острова, аби захистити її. Але цим самим позбавили її того, що було найдорожчим — перше кохання. Вона не змогла пробачити нам цього, і її образа жила поруч усе життя. Я розуміла її біль, але тоді іншого виходу не було.

Тепер я хочу, щоб ти знала правду. Ти — не випадкова у цьому світі. Коли настав мій перехід, мені явилася Рожаниця і відкрила твою долю. Ти маєш стати тією, хто поверне  Драконів. Вони не просто повернуться — вони знову обіймуть світ, але лише коли ти перетнеш межі світу.

Усе твоє дитинство, кожне слово, кожна пісня і легенда — це була моя підготовка. Я навчала тебе не для казки, а для правди. Духи, про яких я розповідала, — вони реальні. Вони чекають на тебе і простягнуть руки допомоги, коли попросиш.

Моя люба Тайро, ти врятуєш тих, кого я не змогла вберегти. Я вірю в тебе. Світ не повинен

загинути від вчинків нерозумних людей.

Ти не самотня. Боги й світ стануть на твій бік.

Настав твій час… час повернути світ Драконам».

Приголомшливе завершення бабусиних листів змусило Таю інакше глянути на своє дитинство. Вона згадувала незрозумілу мову, якої бабуся вперто змушувала вчити з ранніх років. Тоді це здавалося дивною забаганкою, а тепер… Невже й справді кожне слово з листів було правдою?

– Мамин лист… – прошепотіла вона, відкопавши останній тоненький конверт. Усередині лежав один-єдиний аркуш, складений удвоє.

«Доню, я не могла змиритися з долею, яку пророкували тобі боги. Тому уклала з ними договір. Ти отримаєш їхнє благословення тоді, коли Дракони відродять свою силу в Явелі. Відтоді ніхто не зможе заподіяти тобі шкоди.