25.2

Минав час, а Біла не прокидалася, однак її стан залишався стабільним — не погіршувався, але й не з’являлися жодні ознаки, що вона от-от відкриє очі. Турбуючись про її безпеку, дракони перенесли Білу до великої печери, розташованої в одному з найвіддаленіших куточків острова.

Чорний не відходив від неї ні на мить. Він проводив увесь час біля Білої, згорнувшись клубком біля її величезного крила, ніби намагаючись своїм теплом підтримати її зв’язок зі світом. Його очі світилися сумом і тривогою, але в них проблискала надія — віра в те, що Біла прокинеться. Він годинами вдивлявся у її морду, ловив кожен подих, кожен найменший рух, ніби вони були сигналами життя, яких він так чекав.

Інші мешканці острова також переймалися її станом, і кожен у міру сил допомагав. Проте справжні зміни не настануть, а таємниця зникнення Ліама залишалася болючою загадкою, яку ніхто не міг розгадати.

Зі спогадів жінок вирвався низький, трохи схвильований голос Діра:

— Лів, Інгрід, час вирушати. Кораблі вже видно на горизонті.

Лів швидко витерла сльози, ховаючи від подруги сліди своїх переживань, і підвелася. Інгрід, теж відкинувши важкі думки, кивнула у знак готовності. Обидві жінки вийшли з дому, стиха перемовляючись про підготовку до зустрічі прибулих.

На подвір’ї вже чекав Дір. Високий і статний, він стояв поруч із возом, тримаючи за вуздечку коня. За його спиною у вітрі ворушилося листя старих дерев, які обрамляли дорогу до маленького порту Дракнеса.

— Через твою вагітність, Інгрід, я вже й забув, коли востаннє ти сідала на дракона, — посміхнувся Дір, але в його голосі відчувався легкий докір.

— А ти хіба не радий, що я більше не влаштовую нічних польотів? — відповіла вона, легенько усміхнувшись.

Лів підтримала Інгрід, допомагаючи їй зручно вмоститися на возі. Інгрід, хоч і намагалася виглядати впевнено, все одно була обережною. Вона поклала руку на живіт, ніби заспокоюючи дитину всередині, відчуваючи ніжне, але непевне биття нового життя.

Дір, підбадьорливо глянувши на них, сів на місце візника й узявся за віжки. Кінь спокійно рушив, потягнувши за собою віз. Дорога вела вниз до невеликого порту, що тулився до скелястого узбережжя острова.

Доки вони повільно їхали, над горизонтом уже можна було побачити вітрила перших кораблів. Їхні білі полотна блищали під сонцем, мов символ надії, яка так довго здавалася недосяжною. З кожним кроком коня до порту серця жінок наповнювалися передчуттям — радістю зустрічі й тривогою за тих, хто повертався додому після довгої розлуки.

Острів, що понад століття перебував у тиші та спокої, знову ожив, наповнившись гомоном і рухом, які здавалися чужими його звичній тиші. Повернення дракенів і драконів принесло із собою шум, гамір і невгамовний рух, від якого всі давно відвикли.

Вже більше місяця ніхто з дракенів не залишав острова. Морські дракони створили навколо Дракнесу потужну зону відчуження, яка ставала нездоланною перепоною для будь-якого корабля. Високі хвилі, темні хмари та безжальні шторми негайно здіймалися, якщо хтось наважувався наблизитися. Чутки про це швидко розійшлися морськими шляхами, відбиваючи бажання відважних мандрівників шукати шлях до загадкового острова.

Небо над Дракнесом кипіло життям. Дракони, звиклі до необмеженої свободи польотів, тепер мусили літати по черзі, уникаючи зіткнень. Кількість крилатих створінь значно зросла, і їм доводилося вигадувати нові правила, аби приборкати хаос.

Діти, народжені дракенами за межами острова, тепер, отримавши можливість вільно бігати й гратися серед будинків, додавали ще більше шуму. Повернення всіх поколінь дракенів створювало відчуття, що сам острів став занадто тісним. Чвари через обмежений простір спалахували дедалі частіше. Щоб запобігти суперечкам, по всьому острову почали будувати нові будинки для молодих сімей. Групки будинків поступово розширювалися, заповнюючи вільні ділянки, а лісові галявини ставали новими поселеннями. Дракнес, який довгий час здавався покинутим, знову ожив.

Сидячи в кріслі перед будинком, Інгрід усміхалася, спостерігаючи, як чоловіки і дракони разом будують нові оселі. Її думки були зайняті очікуванням дива – зовсім скоро вона зможе взяти на руки свою дитину, відчути її тепло, торкнутися крихітних пальчиків. Серце наповнювалося радістю та передчуттям нового життя, яке вже зовсім поруч.

Та раптом різкий біль у низу живота змусив її скрикнути й схопитися за підлокітники крісла. Несподіваність відчуття збила її з думок, але вона вирішила, що це просто випадковий спазм. Однак біль повернувся — сильніший, тривожний, ритмічний, зриваючи з обличчя усмішку. Інгрід зрозуміла, що зустріч із дитиною настане швидше, ніж вона гадала. Серце завмерло – радість змішалася з тривогою. Чи буде все добре? Чи встигнуть допомогти?

Чорний дракон відчув через зв’язок біль і миттєво залишив свою сплячу пару. Його гучний рик рознісся над островом, привертаючи увагу всіх, хто був поруч. Дір, побачивши дракона, одразу зрозумів: сталося щось важливе. Він відкинув інструменти й поспішив до будинку. Біля дверей уже метушилися жінки, а Рагнар із затиснутими кулаками стояв поруч, кидаючи неспокійні погляди на двері.

— Інгрід народжує, — тривожно проговорив Рагнар. — Мілена каже, що дитина йде стрімко, але тіло Інгрід ще не готове.

Слова пробивалися крізь шум крові в голові Діра. Тривога обвила його серце холодними щупальцями.

— Я повинен бути поруч із нею, — твердо сказав він, роблячи крок до дверей.

Але шлях перегородила Меліса, що стояла в дверях, мов непрохідна стіна.

— Ти будеш тільки заважати, — сухо кинула вона, не дивлячись на його обличчя. — Залишся тут.

— Меліса, прошу… — благав він, але в її очах не було ні жалю, ні вагань.

Тиша, наповнена напругою, розтяглася на кілька хвилин. Лише шум вітру і тихий шелест листя підкреслювали момент, коли від майбутнього народження залежало більше, ніж просто життя дитини — це було народження надії та нового життя для всього Дракнеса.