Глава 25

Глава 25

Бажання підкорити драконів стало для королів Східного та Південного королівств нав’язливою ідеєю, що затуманила їхній розум. Дракони здавалися ключем до абсолютної влади, і відмова дракенів служити величним монархам лише посилювала їхній гнів.

— Дракени не мають права відмовляти нам, — голос Мардала, короля Східного королівства, розірвав тишу в залі. Його очі палали презирством. — Ми — величні королі, що керують світом.

— Східний брате, ти правий, — загарчав Гальфред, Південний король, поправляючи свою розкішну мантію, що ледве вміщувала його громіздку постать. — Але Північне королівство продовжує захищати цих… непокірних.

Гальфред махнув рукою, і рабиня поспішила піднести йому келих з водою. Він ледве торкнувся його губами, перш ніж додати:

— Якщо ми знищимо Раду дракенів, їхні дракони теж загинуть. Тоді решта підкоряться, і ми станемо володарями не лише материка, а й Дракнеса.

Мардал, нахилившись над столом, провів рукою по карті, ніби шукаючи відповіді серед її ліній.

— Але як? — його голос був важким, як тягар думок. — Дракони занадто сильні, щоб їх підкорити силою.

— Смерть тих, хто керує дракенами, приведе нас до перемоги. Ми знищимо Раду. Нехай це не буде битва, а полювання. Наші вбивці знайдуть і ліквідують їх усіх, — холодно додав Гальфред.

Збіг подій кількох останніх днів підказав, як можна захопити владу на Дракнесі.

Один із дракенів, що шукав старовинні записи в печерах на заході Північного королівства, загинув під завалами. Його дракон, здійнявшись у небо, несподівано випустив полум’я, а потім спалахнув сам. Вогонь розірвав його тіло, і страшний рев, що рознісся на кілька кілометрів, привернув увагу всіх.

На Дракнесі цей зв’язок відчули миттєво. Глен, яка втратила свою пару, здійнялася в небо і видала рев, що здавалося, потряс самі небеса. Її тіло оточив вогонь, що проривався в небо, мов стріла болю.

— Що трапилося? — дракенів охопила тривога, і вони одразу почали зв’язуватися думками зі своїми драконами.

Відповідь була однакова для всіх: смерть. Якщо пара Глен загинула, то й Салім, її дракен, більше не існував.

Мілена, що намагалася знайти Саліма, не встигла. Розпач охопив її серце і перетворився на важкий тягар, який відчували всі дракені острова. Тиша, що настала після звістки, була важчою за будь-який рев драконів — це був страх, що висів у повітрі, передчуття нової небезпеки, яка могла знищити їхніх друзів.

Кораблі дракенів, міцні й величні, зібралися біля узбережжя материка. Їхні щогли тягнулися до неба, а вітрила наповнював морський вітер. Дракени чекали останніх із братів і сестер, що ще не повернулися з різних міст, перш ніж відпливти на Дракнес.

Але саме цей час виявився фатальним. У тіні ночі, скориставшись метушнею та втомою, чужинці прокралися на борти. Вони діяли тихо й безжально, ховаючись у трюмах і темних куточках кораблів. Їхні серця палахкотіли бажанням виконати місію, яку їм доручили — знищити членів Ради дракенів.

Ніхто не помітив загрози. Кораблі підняли якорі, і повільно вирушили в бік Дракнеса. Вітрила наповнилися морським вітром, а хвилі ніжно гойдали міцні корпуси суден, немов вітаючи їх у далекій подорожі.

Дракени стояли на палубах, обмінювалися історіями й спогадами, їхні голоси відлунювали над морем, додаючи відчуття життя й спокою. Вони не підозрювали, що смертельна небезпека вже ховалася серед них.

Незнайомці терпляче чекали свого моменту, притиснуті до тіні, готові завдати удару. Попереду було безмежне море, але ще страшніше — невидимий ворог, що чатував у темряві, серед самих кораблів.

На Дракнесі всі чекали повернення дракенів із материка. Щоб не наражати драконів на небезпеку, вирішили, що всі повертатимуться на кораблях. Це рішення було нелегким, але необхідним. Дракони, що залишилися на острові, чекали своїх дракенів. Мешканці намагалися повернутися до звичного життя, проте очікування обтяжувало їхні серця.

Минув місяць після прощання з Дем’яном і Бріт. Перші кораблі з материка мали ось-ось з’явитися на горизонті. Люди збиралися біля гавані, виглядали в море, сподіваючись побачити вітрила на обрії. Атмосфера була сповнена напруги й водночас надії.

У королівстві Фалгар королю Вальдхейму передали послання від Дракнеса. У ньому пояснювалося, що через загрозу для драконів острів змушений припинити контакти із зовнішнім світом. Це рішення не викликало обурення, адже король добре розумів, у якому становищі опинилися дракони й їхні партнери. Проте інша новина, передана разом із листом, затьмарила день — повідомлення про смерть Саліма. Король оголосив траур, і всі мешканці Фалгару згадували доброту й мудрість друга з Дракнеса.

На самому острові кипіла робота. Лів і Інгрід готували будинки для тих, хто мав повернутися. Разом із ними працювали інші мешканці, але в їхніх очах читалася втома й тривога. Було зрозуміло, що життя більше ніколи не стане таким, як раніше. Деякі сім’ї привезуть дітей, народжених на материку, і тепер потрібно було облаштувати нові оселі для них.

Одного дня, переносячи одяг і невеликі іграшки для дітей, Лів зупинилася на мить. Її руки затремтіли, а очі наповнилися сльозами.

— Лів, ти чого? — схвильовано запитала Інгрід, підходячи ближче.

Лів витерла очі й невпевнено посміхнулася:

— Я просто… згадала. Минуло десять років, як він зник.

— Він живий, — твердо промовила Інгрід, обіймаючи подругу. — Біла жива, хоча й у сплячці. А якщо Біла жива, то й Ліам також. Ми знайдемо його.

Лів притиснула іграшку до грудей. Її син, Ліам, завжди був допитливою дитиною, а коли виріс, ніхто не міг йому заборонити досліджувати острів. Його цікавили таємниці острова, і він не раз просив дозволу дослідити місця, куди ніхто не наважувався заходити. Десять років тому він зник, і це стало найбільшим горем для Лів і Тімоті.

Того дня все почалося із незвичайного відкриття. На околиці острова з’явилася ділянка, яку дракони відчували як порожнечу. Там не було потоків енергії, навіть повітря здавалося застиглим. Люди й дракони намагалися уникати цього місця, але Ліам не міг стримати свою цікавість.