Глава 23

Глава 23

Після повернення з материка Інгрід та Дір вирішили залишитися на острові. Життя стало спокійнішим: Дір проводив більшість часу з драконами, вивчаючи їхню природу та зв’язок між драконами й дракенами, а Інгрід часто бувала поруч із Лів та її сином Ліамом.

Ліам був чудовим хлопцем, сповненим життєвої енергії та жаги до пригод.

— Ти чудова мама, Лів, — промовила Інгрід, сидячи на лавці в затишному дворі. Вона спостерігала, як п’ятнадцятирічний Ліам допомагає батькові в городі, упевнено розкидаючи ґрунт лопатою.

— Ти лестиш мені, — засміялася Лів. — Ти не бачила, як він плакав, а я не знала, що робити.

— Усе одно твій син виріс у гарного юнака, — наполягала Інгрід.

— Цей юнак усе більше намагається вирватися з-під моєї опіки, — Лів склала руки на грудях, але усміхалася. — Уявляєш, перше, що він зробив після встановлення зв’язку з Білою, — полетів із острова!

Інгрід відчула хвилювання у словах подруги й сама ніби пережила той неспокій.

— Біла — розумна дракониха, тож йому нічого не загрожувало, — заспокоїла вона.

— Я розумію, але ти не уявляєш, як я злякалася, коли дізналася, що Ліама немає на острові! — Лів сміялася над своїми страхами.

— Що ви плануєте робити з його бажанням покинути острів? — запитала Інгрід, примруживши очі.

— Ми хочемо вирушити на Землі драконів і пожити там, — відповіла Лів, ковтнувши чаю та насолоджуючись теплом вечора.

— Це хороша ідея, — погодилася Інгрід. — Вам сподобаються люди там, а ви з Тімоті внесете трохи творчості в їхнє життя.

— Тімоті вже зібрав інструменти. Він не може дочекатися нових проектів, — сміялася Лів, дивлячись на чоловіка.

Інгрід опустила погляд і тихо промовила:

— І знову доля розводить нас у різні боки... Я не бачила, як твій син ріс, і тепер не побачу, як він мужніє.

— Інгрід, ти обов’язково станеш мамою, — заспокоїла її Лів. — Ти просто поспішаєш. Знаєш, що мені розповіли старі дракони, коли я питала про появу яєць?

— Що саме? — підняла очі Інгрід.

— Кожна дракониха відкладає яйце лише тоді, коли сама енергія світу дає поштовх. Усі, до єдиної, це підтвердили. Тож ще не настав твій час приносити життя у світ.

— Лів, я розумію, — кивнула Інгрід. — Але коли я бачу дітей, моє серце болить. На материку було так багато дітей без батьків. Я намагалася замінити їм родину, але залишалася чужою для них... — її голос затремтів, вона вдихнула кілька разів, намагаючись опанувати себе. — Ми з Діром уже так довго разом, і я бачу, як він теж мріє про дитину. Але він завжди заспокоює мене, навіть коли й сам цього прагне.

Лів обійняла подругу, міцно притиснувши її до себе.

— Мила, не засмучуйся. Твій час ще прийде.

Увечері, повернувшись у порожній будинок, Інгрід відчула самотність. Вона навіть не встигла сісти, як почула знайомий поклик Чорного. Дракон прилетів до дверей і, склавши крила, нахилив голову, ніби запрошуючи її на політ.

Інгрід усміхнулася крізь сум і підійшла до нього.

— Летімо, старий друже, — сказала вона, погладжуючи його теплу шию.

Разом вони злетіли вгору, залишивши на землі всі тривоги, а вітер розвіяв важкі думки, дозволяючи серцю відчути спокій і свободу.

Землі драконів з кожним роком ставали дедалі густонаселенішими. Нові сім’ї знаходили прихисток поблизу храмів Ордену Дракенів, де родючі землі забезпечували їм харчі та спокійне життя. Але простору ставало все менше. Через це на материку почали з’являтися нові поселення навколо невеликих храмів, заснованих дракена­ми разом із групами поселенців.

Світ змінювався. Дракени, подорожуючи на своїх драконах, допомагали відновлювати поселення, зрошувати засушені землі. Материк стрімко заселявся, і люди відчували вдячність до драконів, поклоняючись їм у храмах. Нові держави формувалися навколо цих святих місць, сприяючи розквіту регіонів.

Проте Орден Дракенів дотримувався давнього закону: землі драконів повинні бути недоторканними. Їхній уклад залишався незмінним: жодного втручання у справи людських держав, лише допомога та нагляд за порядком. Але зі зростанням добробуту люди почали забувати, як важко й жорстоко їм жилося до повернення драконів.

Храми поступово втрачали прихожан. Нові правителі, прагнучі укріпити владу, почали бачити у драконах та дракенах загрозу замість союзників. Один із таких правителів, амбітний і жорстокий король Східного Королівства, висунув свої умови.

Король сидів у високому кріслі, оббитому червоним оксамитом, погляд його був пронизливий і холодний. Темні очі блищали злістю, а золота корона здавалася надто великою для короткого чола.

— Я король цієї держави, і ваші землі тепер у межах моїх кордонів, — промовив він повільно, з кожним словом відчутно наголошуючи владу. — Тут діють мої закони. І новий закон звучить так: усі дракони й дракени, що з’являються на моїх землях, підкоряються мені.

Він розкинувся в кріслі, демонструючи впевненість і зверхність.

Дем’ян стояв прямо, не виказуючи ні страху, ні злості. Сріблясте волосся виблискувало у світлі факелів, погляд залишався спокійним.

— Ви король свого королівства, — нарешті відповів Дем’ян. — Я член Ордену Дракенів. Ми несемо родючість цим землям, відновлюємо їх після багатьох років голоду й хаосу. Ми не прагнемо ні влади, ні слави — лише добробуту для всіх.

Король нахилився вперед, голос став холоднішим:

— Тоді чому ти не хочеш присягнути мені? Хіба не я правлю тут? Моя воля — закон.

— Тому що наш орден не підкоряється жодному королю. Ми служимо людям, а не трону, — твердо відповів Дем’ян.

Король гучно вдарив кулаком по столу.

— Тоді ти мій ворог, дракене! І твій орден також. Вибір простий: або ви стаєте частиною моєї держави, або я змушу вас зникнути.

Тієї ночі, коли Дем’ян повернувся з королівського замку, небо над Східним королівством було затягнуте важкими хмарами. Вітер приносив запах дощу, наче сама природа попереджала про бурю, що насувалася.