22.2

Минали роки, і люди починали помічати, що дракени не старіють. Серед поселенців ходили чутки, що це — дар драконів або навіть ознака їхнього божественного походження. Деякі шанували їх за це, інші — починали дивитися з обережністю.

— Ти бачила, що Інгрід зовсім не змінилася? — пошепки говорила жінка одній із подруг, поки працювали на полі. — Уже п’ятнадцять років минуло, а вона така ж, як тоді, коли вперше приїхала.

— Не тільки вона. Салім і Дір теж… Це якось… незвично, — відповіла подруга, з острахом поглядаючи на дерев’яну будівлю, де жили дракени.

Чутки поширювалися дедалі швидше. Діти, які виросли, бачили своїх батьків, що постаріли і посивіли, а дракени залишалися незмінними. Згодом деякі почали ставити запитання.

— Чому ви не старієте, як ми? — одного дня запитав староста поселення у Саліма під час зборів. — Це щось пов’язане з драконами? Чи ви самі — такі ж, як вони?

Салім, зі своєю звичною стриманістю, відповів:

— Наші тіла зовні не старіють, але ми скоро покинемо вас.

Розуміючи, що час залишити поселення наблизився, Салім, Інгрід і Дір почали збирати речі. Атмосфера була наповнена тихою меланхолією: ніби сам час поступався місцем новому циклу, а вони залишали слід, який не зникне.

— Люди починають бачити те, що ми так довго приховували, — сказала Інгрід, глянувши у вікно на захід сонця, де золоті промені відбивалися на полях.

— Вони ще не готові до правди, — погодився Дір. — Ми повинні піти, щоб не порушити рівновагу їхньої віри.

Перед тим як залишити материк, дракени організували прибуття нової групи своїх побратимів, які вирішили тимчасово переселитися до поселення. Ці друзі ще не з’являлися серед поселенців Земель Драконів.

— Ми підтримуватимемо ці землі, як це робили ви, — пообіцяв один із них, чоловік із темним волоссям і гострим поглядом, що видавав рішучість.

— Цінуйте людей і пам’ятайте: спілкування з ними має бути обережним, — відповів Салім, потиснувши йому руку. Його погляд був твердим, але в очах спалахувала легка печаль.

І тоді дракени відступили, залишаючи поселення під захистом нових охоронців і вірою людей, яка вже давно стала силою, здатною підтримувати життя цих земель.

Салім, повернувшись на острів Дракнес, згадав про подарунок, який так і не вручив своєму давньому другові. Перед відплиттям на Фалгар він провів місяць на Дракнесі, бо корабель щойно відплив. Коли нарешті прибув на Фалгар, сповнений радості, вирушив прямо до замку, щоб зустрітися з королем Доріаном. Проте замість знайомого друга його зустрів інший.

У тронній залі стояв молодий чоловік у королівських шатах.

— Ви, мабуть, прийшли до мого батька, — звернувся юнак. — Він вас чекав.

— Міхель? Ти такий дорослий. А де твій батько? — здивовано спитав Салім, помічаючи зміни в настрої молодого короля.

— Він хворіє. Шість місяців тому передав мені корону. Якщо бажаєте, я організую зустріч у нашому заміському маєтку через два дні, і сам вас туди проведу, — пояснив Міхель.

— Дякую. Я з нетерпінням чекаю цієї зустрічі, — відповів Салім, відчуваючи змішані почуття. Людське життя було таким тендітним у порівнянні з довголіттям дракенів.

Через два дні, як і обіцяв Міхель, вони вирушили до заміського будинку королівської родини. Коли Салім нарешті побачив Доріана, його серце стислося: друг виглядав хворобливим, схудлим і слабким.

— Друже, я вже й не сподівався тебе побачити, — посміхнувся Доріан, хоча його голос був слабким.

— Ти дуже погано виглядаєш, — з сумом зазначив Салім.

— Сину, залиш нас наодинці, — звернувся Доріан до Міхеля. Той мовчки кивнув і вийшов.

— Ти так довго не з’являвся, що трапилося? — спитав старий король.

Салім присів поруч і розповів про життя на материку, про Землі драконів, про поселення для тих, хто потребує допомоги.

— Це не хвороба, — тихо засміявся Доріан, але його очі були сумні. — Це магія крові, яка зв’язує нас з островом. У нашій династії кожен король живе рівно п’ятдесят років. Коли народжується син у двадцять п’ять, його дід помирає за два місяці до появи спадкоємця. Так було завжди.

Салім застиг від почутого.

— І це не можна змінити?

— Ні, — відповів Доріан. — Саме тому я передав корону Міхелю. У мене залишився менше місяця.

Салім відчував важкість у серці, але зібрався з духом і ділився новинами про життя Ордену, розповідаючи про досягнення, врожаї і віру в драконів. Потім дістав шкатулки з подарунками.

— Я приніс тобі реліквії, — сказав він. — Ці предмети створили майстри Дракнесу й загартували у вогні дракона. До речі, у пари, яка допомагала загартовувати метал, вилупилося драконеня. Його очі, як сапфіри, вставлені в корону.

Доріан уважно розглядав корону, меч і перстень.

— Це прекрасно! Але я вже не зможу скористатися цими речами. Можу передати їх своєму синові?

— Звісно. Міхель стане достойним королем.

Доріан покликав Міхеля і передав йому подарунки:

— Сину, ці реліквії допоможуть нашій родині. Заприсягнися, що вони передаватимуться від короля до короля і служитимуть на благо нашого народу.

Молодий король, зворушений словами батька, став на коліно. Коли Салім поклав корону на його голову, підлога під ногами покрилася зеленою травою. Усі були вражені.

Доріан повідав Міхелю про Саліма і драконів. Молодий король продовжив будувати храм, де люди шануватимуть і захищатимуть драконів — символ зв’язку між народом і створіннями, які дарували благословення.

Салім провів останній місяць життя Доріана поруч. Коли настав час, він попрощався з другом. За його покликом прилетів Зеленокрил, який, розуміючи втрату свого дракона, незважаючи на заборони, прибув на похорон короля Фалгара Доріана Вальдхейма. Саме вогонь дракона запалив погребальний костер.

Салім повернувся на Дракнес, але відтоді щоразу, через двадцять п’ять років, він прилітав на похорон кожного короля Фалгара, щоб запалити священний вогонь.