Глава 22

Глава 22

За десять років наполегливої роботи землі Ордену Дракенів стали самодостатніми і могли забезпечувати всі потреби поселенців. Після тієї ночі пожежі команда, яка залишилася на материку, вирішила перебратися жити на «Землі Драконів». На місці вони звели перший дерев’яний будинок із єдиною кімнатою, що став їхнім тимчасовим притулком.

Місцеві мешканці, яких раніше наймали для розкладання вогнищ, згодилися залишитися працювати. Під їхнім керівництвом за місяць, поки корабель із Лайсою повертався з Дракнесу на материк, вдалося зорати перше поле та звести кілька дерев’яних будинків для тих, хто вирішив залишитися на Ордені.

Одного ранку, коли Дір і Салім обходили вже споруджені будинки, до них підійшов старий чоловік із числа найманців.

— Мої люди хочуть знати, чи надовго ви тут, — промовив він, потираючи руки, обвітрені від тяжкої роботи.

— Ми тут надовго, Хальварде, — відповів Дір, глянувши чоловікові прямо в очі. — Якщо ви залишитесь із нами, то ми створимо щось більше, ніж просто маленьке поселення.

— Що значить «більше»? — перепитав Хальвард, примружившись. Його голос звучав із недовірою, але в погляді з’явився інтерес.

— Ми будуємо не просто поселення, — втрутився Салім, тримаючи в руках сувій із записами. — Це буде місце, де кожен матиме змогу працювати й жити без страху втратити все. Жодних боргів, жодної залежності від місцевої знаті. Тільки чесна праця.

Хальвард задумався, потім повільно кивнув:

— Люди залишаться. Їм потрібна надія. Але є одне питання: чи гарантуєте ви, що їх не покарають за роботу на вас?

— Усі угоди укладені відповідно до законів, — пояснив Салім, розгортаючи один із договорів. Його голос звучав упевнено, майже офіційно. — Жоден суддя не зможе знайти в них порушень.

— Досі жодного разу не бачив таких документів, — задумливо промовив Хальвард, переглядаючи текст. — Ну що ж, ми залишаємося.

Тим часом жителі міста, що спостерігали, як на обпалених землях почала проростати перша трава, намагалися повторити успіх Ордену. Вони підпалювали сусідні ділянки, але нічого не виходило. Зрештою, багато бідняків, які втратили все, приходили до Ордену в пошуках роботи та кращого життя.

— Бачиш, я ж казала, що вони прийдуть, — усміхнулася Інгрід, стоячи поруч із Діром біля нового перекопаного клаптика землі.

— Вони приходять, бо бачать результат, — відповів Дір, оглядаючи поле, де вже працювали люди. — Але це ще не означає, що всі будуть вірними.

— Тому я й призначив Густава відповідальним за охорону, — сказав Салім, підходячи разом із чоловіком. — Він добре знає людей і зможе визначити, кому можна довіряти.

— А ми вже організували групи, які патрулюють поселення, — підтвердив Густав, кивнувши. — Люди налаштовані серйозно, ніхто не хоче ризикувати тим, що вони тут знайшли.

З часом деякі працівники привели із собою худобу, і на землях Ордену з’явилися перші пасовища. Корови та вівці мирно паслися на полях, що раніше здавалися мертвими, а над головами іноді ширяли тіні драконів, що стежили за порядком і благословляли землю.

Інгрід стала душею нового поселення. Вона займалася з дітьми, навчала їх читати, писати та розповідала історії про драконів. Щоразу, коли вогнище згасало і день добігав кінця, вона сідала разом із малечею й відкривала книги, присвячені давнім хранителям землі.

— Дракони — це не просто легенда, — говорила вона, проводячи пальцем по сторінці. — Вони дають родючість землі й силу тим, хто в них вірить.

Діти слухали, широко розплющивши очі. Кожен отримав власний примірник простих, зрозумілих книг про драконів. Поступово віра в них проникала в серця не лише дітей, а й дорослих.

— Це правда, що земля стала такою родючою завдяки драконам? — спитала одна з жінок, спостерігаючи, як зелені паростки прориваються крізь ґрунт.

— Правда, — відповіла Інгрід, впевнено посміхаючись. — Ті, хто вірить, завжди отримують винагороду.

Перші п’ять років Орден пережив найважчі часи. Членам Ордену Дракенів доводилося постійно переміщатися між островом Дракнес та материком, везти припаси, укладати угоди та захищати свої права.

Салім, відповідальний за договори та бухгалтерію, не раз опинявся в центрі судових розглядів. Представники місцевої влади шукали найменшу прогалину в документах про купівлю землі, щоб відібрати родючі угіддя.

— Як довго ще це триватиме? — спитав Дір, знімаючи з плечей дорожній плащ після чергової поїздки до міста.

— Поки вони не зрозуміють, що програли, — відповів Салім, сідаючи за стіл із паперами. — Але ми не дамо їм навіть найменшої можливості.

— Ти впевнений, що цього вистачить? — уточнив Дір, нахилившись над договором.

— Закон на нашому боці, — спокійно відповів Салім, хоч у його очах читалася втома. — Але король…

— Король? — Дір звів брови.

— Він хоче забрати ці землі силою, — зітхнув Салім. — Один із прислужників повідомив, що в королівському домі обговорюють захоплення.

Ця загроза стала реальністю влітку п’ятого року. Королівські війська з’явилися на кордоні земель Ордену, сподіваючись залякати людей і змусити їх віддати родючі поля.

Всі жителі поселення на Землях драконів вийшли на захист свого дому. І тоді вперше за багато років дракони показалися людям удень.

Коли королівські вояки наблизилися до перших будинків, Інгрід і Салім, прилетівши на драконах, покликали їх. Дракони наблизилися до поселення, і вартові, не вірячи своїм очам, почали тікати.

— Що це за чудовиська?! — вигукнув один із солдатів, кидаючи спис.

Зеленокрилий видав низький рев, від якого затремтіли навіть дерева. Чорний дракон мовчки кружляв у небі, випромінюючи загрозу самою присутністю.

— Відступаємо! — закричав командир, спостерігаючи, як дракони спускаються нижче, їхні тіні накривають людей.

— Це вони! Дракони захистять нас! — вигукнув один із жителів поселення, піднімаючи руки до неба.