21.2

Долетівши до материка, вони змінили курс. Замість того щоб прямувати прямо до міста, заглибилися в суходіл. Ліси змінювалися полями, потім знову лісами, а потім відкривалися пагорби й долини, порослі покинутими будинками. В глибині материка вже давно ніхто не жив. За місяць Інгрід удень бувала на материку лише двічі. І жодного разу не зустріла жодної душі. Блукаючи серед пустих будинків та сухого лісу, вона відчувала тишу, яка важким килимом накривала ці землі, наче життя звідси пішло назавжди.

Нарешті вони долетіли до зеленої галявини, де зазвичай приземлялися. Чорний акуратно опустився на землю, і у них з’явилася година на відпочинок. Розминаючи ноги, Інгрід згадувала, як вперше ступила на цю галявину. Тоді суха земля без жодної травинки налякала її — вона ніколи не бачила, щоб земля була настільки мертвою. Та цього разу все було інакше: клаптик зеленої трави, що пробився крізь землю, дарував відчуття надії, мов обіцянку відродження.

Через годину вони піднялися в небо. Дракон направився до міста. І десь через десять хвилин польоту перед їхніми очима постало величезне скупчення будинків, вузькі вулички та порти, заповнені кораблями. Інгрід кружляла над містом, намагаючись запам’ятати кожну деталь. Це була вже третя ніч, коли вона спостерігала за цим місцем, але й досі серце її стискалося від того, що вона бачила.

— Завтра корабель відправиться в це місто, — тихо промовила вона до себе.

Унизу вулик людської активності не стихав навіть уночі. Інгрід помічала, як охоронці патрулюють стіни, як у порту розвантажують товари, а в темних провулках час від часу мелькають тіні.

Довкола міста були поля, але їх було так мало, що Інгрід здивовано підняла брови. Будинки майже впритул підходили до околиць, поглинаючи територію, яка мала б служити для вирощування їжі.

— Це місто задихається… — прошепотіла вона, вдивляючись у вузькі смуги землі між будівлями.

— Потрібно повертатися, — глибокий голос Чорного нагадав їй про час. — Скоро світанок.

— Полетіли, — погодилася Інгрід, кивнувши. Вона кинула останній погляд на місто внизу й додала: — Якщо люди не припинять прибувати сюди, вони всі помруть від голоду. Довкола не залишилося жодного великого поля для посіву.

Чорний тихо гаркнув у знак згоди й потужними крилами здійнявся в небо. Разом вони піднялися вище, залишаючи місто позаду. Попереду їх чекав довгий шлях додому, але Інгрід знала: завтра розпочнеться нова подорож — зустріч із цим містом лицем до лиця, і тепер їй доведеться діяти.

Корабель із Дракнесу тихо ковзав у гавань міста. Обвітрені вітрила спадали, а команда готувалася до швартування. У порту стояв гамір: крики вантажників змішувалися з плескотом хвиль і дзвоном металу. Коли судно наблизилося до причалу, до них підійшла група місцевих чиновників на чолі з керівником порту.

Це був чоловік середнього віку з гострими рисами обличчя й очима, що нагадували голодного вовка. Його одяг був дорогим, але зношеним, мов пам’ять про колишню велич міста.

— Ви з Дракнесу? — запитав він, стискаючи тонкий металевий жезл. — Де це? Ніколи не чув про таке місто.

— Так, — відповіла капітан дракенів, міцно стискаючи в руці мотузку. — Ми привезли товари для торгівлі.

Керівник порту кинув швидкий погляд на вантаж і, стискаючи губи, заявив:
— Усе, що привезли, тепер належить нам. Ми розпорядимося товарами так, як вважаємо за потрібне. Це наказ короля.

На палубі повисла напружена тиша. Команда обурено переглядалася, але ніхто не насмілиться заперечити. Інгрід, яка стояла поруч із Лайсою, ледь стримувала злість.

Раптом у ситуацію втрутився новий голос:

— Це корабель мого друга Сайрона. А де ж він сам?

До корабля наближався чоловік, чиє обличчя впізнали одразу. Старий знайомий із Фалгара — капітан Торвальд. Його широка постать і гучний голос зупинили керівника порту, наче той налетів на стіну.

— Тік якісь проблеми з цим кораблем?

— Торвальде, це не твоя справа, — холодно відповів керівник, але в його голосі вже звучала невпевненість.

— Якраз моя, — усміхнувся Торвальд, схрестивши руки на грудях. — Ти вже забув, хто допомагав цьому порту, коли голод докотився до ваших дверей? Ці люди — мої друзі. І якщо є проблеми, доведеться мати справу зі мною.

Керівник затнувся. Здавалося, він хотів щось заперечити, але погляд Торвальда зупинив його.

— Гаразд, — буркнув він. — Робіть, що хочете. Але король…

— Передай своєму королю, що я все ще чекаю на оплату за останнє постачання, — різко відповів Торвальд.

Під пильним поглядом Торвальда чиновники швидко розійшлися, а команда дракенів зітхнула з полегшенням.

— Так де ж мій друг Сайрон? — пильно запитав Торвальд, вглядаючись у членів команди.

— Він залишився вдома, — сказала Інгрід, знайома з капітаном. — У найближчі дні стане батьком, якщо вже не став.

— Гарні новини. Передайте мої привітання Сайрону та його родині. Давненько з ним не бачився. Ви прибули сюди для торгівлі?

— Так, — до розмови приєдналася Лайса. — Привезли деякий товар та їжу.

— А ви, юна леді? — Торвальд уважно придивився до дівчини навпроти. Вона виглядала дуже молодо.

— Лайса — капітан цього корабля.

— Ви дуже молода для капітана, — доброзичливо промовив чоловік.

— Я достатньо доросла, щоб розумітися на мореплавстві, — Лайса злегка роздратовано випрямилася. Їй справді було видно сімнадцять-вісімнадцять, але насправді жінці вже більше сотні років. Кожне зауваження про вік лише злило її.

— Повірю вам на слово, раз Сайрон довірив вам свій корабель. Значить, ви дійсно добре розумієтесь у мореплавстві, — підняв руки Торвальд, посміхаючись. — Інгрід, як буде час, хотів би посидіти з вами та вашим чоловіком за кахлем медовухи. Я привіз із Фалгара свою власну. Чесно кажучи, не їжте тутешню їжу.

— Що з нею не так?

— Мила Інгрід, місцеві можуть з’їсти будь-що, але наші організми не звикли до тутешніх делікатесів і не витримують такого навантаження. — Десь зі сторони донеслися викрики, прислухавшись можна було розчути, що кличуть Торвальда. — Мене вже розшукують. Мій корабель пришвартований через чотири причали від вашого. Як буде час, зайдіть до мене.