Глава 20

Глава 20

Тая ступила у величезний зал аеропорту Ґардермоен, і відразу її накрило відчуттям іншого світу. Скляні стіни впускали розсіяне світло сутінків — день у березні вже хилявся до ночі, і небо за вікном темніло, залишаючи на обрії рожеві й фіолетові відблиски. Простір здавався безкрайнім: високі стелі, світле дерево, чистота й порядок у кожній лінії архітектури. Потоки людей поспішали у своїх справах — дехто тягнув валізи, інші гортали журнали чи розмовляли телефоном. Над усім гудів приглушений гул голосів, у який врізалися чіткі оголошення на норвезькій та англійській. Для когось це був звичний порядок, для Таї — хаотичний водограй звуків, що трохи глушив її думки.

Пройшовши паспортний контроль, вона одразу підняла очі на табло. Літак до Тронгейма, на який вона планувала сісти, вже полетів. Але квиток вдалося здати, тому дівчина швидкими кроками попрямувала до стійки, щоб придбати новий.

Працівниця у червоній формі уважно вислухала її пояснення, терпляче посміхнулася й запропонувала вечірній рейс. Тая видихнула з полегшенням. Вона без вагань розрахувалася карткою — лише відчула, як серце легенько підстрибнуло в ту мить, коли підтвердився платіж. Ще одна перешкода лишилася позаду.

Попереду було кілька годин очікування. Тая блукала терміналом, відмічаючи незвичний стиль для себе. Дерев’яні лави, м’яке світло ламп і довгі коридори з магазинами — усе нагадувало їй водночас вокзал і торговий центр. Аж доки запах свіжої кориці не повів її до кав’ярні.

Вона замовила гарячу каву й булочку, зручно вмостилася біля великого вікна. За склом темніло небо, а вздовж злітних смуг загорялися рівні ряди вогнів, схожі на намисто, розсипане в пітьмі. Тая повільно сьорбнула кави й відчула, як хвиля тепла розлилася всередині, змиваючи втому.

Витягнувши телефон, вона відкрила додаток і забронювала номер у невеликому готелі біля аеропорту. Її пальці трохи тремтіли, коли підтвердила бронювання, але в серці панувала дивна, нова впевненість. Вона відчувала, що рухається правильною дорогою, навіть якщо та була невідомою.

Коли оголосили посадку на її рейс, дівчина швидко зібрала речі й рушила до виходу. В літаку, притулившись до холодного ілюмінатора, вона дивилася вниз: земля вже потонула в темряві, а внизу виблискували ланцюжки вогнів міст і доріг. Десь серед цих гір і фіордів мав початися її новий шлях.

Літак торкнувся злітної смуги Тронгейма м’яко, ніби ковзнув по темряві. Тая відчула, як серце підстрибнуло від цього поштовху. За ілюмінатором тягнулися жовті вогні, за якими темніли гори, а вдалині мерехтіло кілька вогників міста.

Усередині аеропорту було значно спокійніше, ніж у Ґардермоені. Невеликий зал, більше домашній, ніж величний. Дерев’яні панелі, м’яке світло ламп і тиша, яку лише зрідка переривали кроки пасажирів та приглушені голоси. Тая рухалася разом з людьми, але відчувала себе відокремленою від натовпу — наче йшла у своєму власному руслі.

Вона швидко забрала багаж і перевірила на телефоні бронювання. Готель був поруч з аеропортом — кілька хвилин пішки. Це радувало: після цілого дня дороги вона мріяла лише про тишу й тепло.

Вийшовши на вулицю, Тая вдихнула холодне норвезьке повітря. Березнева ніч була свіжа, прозора, і здавалось, що зорі світять тут яскравіше, ніж удома. Вона поправила рюкзак на плечі, відчуваючи його вагу, і рушила стежкою до готелю. Асфальт блищав після недавнього дощу, а вогні ліхтарів малювали золоті кола на мокрій землі.

Готель зустрів її теплом. Невеликий, простий, з білими стінами і запахом свіжої кави в холі. На ресепшені дівчина з привітною усмішкою перевірила бронювання, простягнула ключ і побажала гарної ночі англійською з м’яким акцентом. Тая відповіла кивком і ледь помітною усмішкою — сил на слова майже не залишилося.

У номері було затишно: вузьке ліжко, світлий дерев’яний стіл, чиста біла постіль і маленьке вікно з видом на темний ліс. Тая поставила сумку біля дверей і на хвилину завмерла. Тиша здавалася такою густою, що хотілося в ній розчинитися.

Вона сіла на край ліжка, дістала кілька листів і погладила їх пальцями. «Я вже тут, бабусю…» — промайнуло в думках. Втома накрила хвилею, і Тая навіть не помітила, як заснула, притулившись щокою до подушки, з листами біля серця.

Тая прокинулася з відчуттям тиші й новизни: ніч була спокійною, а тепер перед нею відкривався ще один день у чужій країні.

Вона спустилася сходами в ресторан, де вже стояли кілька відвідувачів за скляними столами. Офіціантка з коротким русявим волоссям і м’якою усмішкою підійшла до неї, простягаючи меню. Тая сіла біля великого вікна й замовила каву та невеликий сніданок — булочку та яйце.

Через скляні стіни відкривався вид на територію аеропорту: злітно-посадкові смуги, літаки, що спокійно стояли на стоянках, і віддалені пагорби, вкриті снігом. Низьке березневе небо пофарбоване у холодний сірий із відблисками світла — ще сутінки, хоча день уже почав прокидатися.

— Не підкажете, як дістатися острова Хітра? — обережно запитала Тая, тримаючи чашку в руках.

— Ви хочете потрапити на Хітру? — відгукнулася офіціантка, нахилившись трохи вперед. — Є кілька варіантів. Можна поїздом до Стьйордалу, а звідти автобусом. Можна напрокат авто й проїхати трасою E6. А можна паромом — відправлення з Броттумсунда, уздовж фіордів. Це найдовший шлях, зате дозволяє по-справжньому відчути природу і дух Норвегії.

Тая замовкла, дивлячись на аеропортові смуги й віддалені засніжені пагорби, уявляючи, як море й фіорди виглядають далеко на південь.

– А який шлях обрали б ви? – обережно запитала вона.

– Я б обрала паром, – тихо сказала офіціантка з легкою посмішкою. – Лише так можна відчути справжній дух Норвегії: холодне море, крижаний вітер і запах води. Все інше – швидко, але без душі.

– Дякую вам за пораду, – тихо промовила Тая.

Повернувшись до свого номера, вона відкрила ноутбук і почала переглядати різні варіанти маршруту. Думки крутилися, серце трохи калатало, але рішучість була непохитною. І все ж вона обрала паром.