Глава 19

Глава 19

Через негоду літак затримувався, тож Тая прогулювалася терміналом, розглядаючи людей довкола. Кожен був заглиблений у свої справи: хтось читав, хтось крутить у руках телефон, хтось задумливо дивився у вікно на злітну смугу. Вона прислухалася до гомону людей, до скреготу коліс валіз і тихих оголошень по гучномовцю, намагаючись тримати думки у рівновазі. Двоє чоловіків у костюмах сиділи поруч, зосереджено розглядаючи щось у ноутбуках, і їхня напруга здавалась настільки реальною, що Тая невільно порівнювала її з власним хвилюванням.

Коли через три години оголосили посадку, серце дівчини прискорилося. Вона швидко зайняла місце в черзі і опинилася серед перших пасажирів, що заходили на борт. Сіла на своє місце, пристебнула ремінь безпеки і глибоко вдихнула. Десь глибоко всередині з’явилося відчуття легкого полегшення: ще один крок уперед, ще один крок назустріч невідомому.

Дві години польоту пролетіли швидко. Тая відкрила лист, який ще не встигла дочитати, і одразу поринула у історії пригод команди човна з Дракнесу. Серце билося частіше, а очі блищали від захоплення.

«Розмістившись по кімнатах, всі члени команди помилися у принесених ваннах та переодягнулися в чистий одяг. Нам було дуже дивно коли тобі прислуговують. Коли ми бажали допомогти слугам вони дивилися на нас як на хворих. »

Після короткого відпочинку вони зібралися в гостьовій кімнаті. Вогонь у великому каміні горів яскраво, зігріваючи повітря, а слуги замку принесли гостям чашки ароматного чаю.

— Це все так дивно, — промовив Рагнар, пригортаючи чашку до губ. — Коли тобі по першому ж прохання приносять усе, що забажаєш. І вони так дивуються, коли ти хочеш їм допомогти.

— Спершу це мене теж дивувало, — додав Салім, який вже не раз відвідував замок і звик до його порядків. — У цьому місці всі, кого вважають гостями короля, не повинні робити нічого самостійно. Слуги замку отримують плату за свою працю, і кожен має свої обов’язки.

— А дівчата, коли дізналися, що ми самі будемо одягатися, ледь не втратили свідомість! — засміялася Інгрід, згадуючи їхню реакцію.

— Я ледь вмовила їх залишити мене на самоті. Вони збиралися допомогти мені навіть митися! — розсміялася Мілена, нервово обертаючись у кріслі. — Як тільки я вилізла з ванни, вони вже чекали, щоб витерти мене. — Її голос був тихим, майже шепотом, але сповнений веселого роздратування.

Інгрід похитала головою, посміхаючись. У цей момент двері відчинилися, і до кімнати ввійшла Ліна, служниця королівської родини. Ввічливо кивнувши, вона запросила гостей слідувати за нею до столової, де мала відбутися вечеря разом із королівською родиною.

— До вечері все готове, прошу слідувати за мною, — сказала Ліна з легкою усмішкою і повела їх коридором, що виводив до великої кімнати, прикрашеної розкішними тканинами та картинами. У центрі стояв великий стіл, на якому розміщувалися вази з яскравими квітами та свічки, що тремтіли у мерехтливому світлі вогню.

Ліна зупинилася біля столу й показала кожному гостю його місце, наголосивши на важливому правилі: сідати можна лише після того, як король і королева дозволять це всім присутнім. Гості розглядали картини на стінах і, чекаючи на прихід королівської родини, були вражені величчю кімнати.

Коли ж нарешті увійшли король і королева, розпочалася вечеря. За столом розмова плавно переходила від теми подорожей до обговорення картин, що прикрашали замкові зали. Мілена, не витримавши, звернулася до королеви:

— Ваша величносте, чи можна мені робити все самостійно? Я б не хотіла турбувати слуг.

Королева усміхнулася і пообіцяла передати прохання Ліні.

Потім Мілена запитала короля:

— Чи можна мені прогулятися по замку та його території?

— Звісно! — добродушно відповів він. — Ви можете вільно ходити замком і досліджувати його, куди забажаєте.

Після вечері чоловіки попрямували до бібліотеки, де король запропонував спробувати колекційне вино, що зберігався для особливої події. Вони обговорювали старовинні книги та манускрипти, розмірковували над значенням кожної з них і ділилися думками про подорожі та історії, які бачили на шляху.

Тим часом жінки разом із королевою вирушили до вітальні. За чашкою трав’яного чаю вони говорили про дітей, домашні справи та плани на майбутнє. Атмосфера затишку й тепла робила кожного гостя частиною цього розкішного королівського світу, і того вечора замок справді здавався їхнім домом.

Наступного ранку Рагнар прогулявся вулицями міста, насолоджуючись тишею ранку та краєвидами, що відкривалися перед ним. Сонце лише почало підніматися над дахами, підсвічуючи мармурові й кам’яні фасади, а повітря наповнювалося ароматами свіжоспеченого хліба й ранкової роси.

Він ішов вузькими вуличками, доки не вийшов до храму серед дерев. Він був вже відкритим, але де-не-де виднілися групи робітників.

Рагнар підійшов до ніші, де вже встановили статую богині, про яку розповідав йому Тімоті. Його погляд зупинився на статуї богині, що вражала неймовірною реалістичністю та водночас дивовижною красою. Витончене обличчя випромінювало спокій і мудрість, а риси були настільки точні, що здавалося, вона могла ожити в будь-який момент. Богиня зображена в моменті спокою: її тонкі пальці тримали чашу, з якої, здавалося, лилася сама енергія світу. Довге волосся спадало на плечі водоспадом, обвиваючи фігуру, а легкі шати, немов туман, грали на вітерці.

Рагнар відчув справжнє захоплення — це була не просто статуя, а витвір, що передавав душу майстра.

Поки він розглядав деталі, до нього підійшов чоловік із темною бородою та потертим фартуком.

— Теплого дня вам. Я головний будівельник храму Лади, бачу вам сподобалася статуя.

— Теплого і вам дня, мене звати Рагнар.  Я добре знайомий із майстром, який створив її.

— Той хлопчина, Тімоті, має справжній талант, — сказав майстер, уважно вдивляючись у статую. — У такому молодому віці такі вправні руки. Інколи все життя працюєш, а такої майстерності не набереш.