17.2

Сайрон, який уже майже підстрибував від нетерпіння, ледь дочекався, поки Мілена завершить свою розповідь.

— Тепер я! — вигукнув він, підводячись із місця. Швидким рухом розклав на столі перед собою карти та креслення. — Ми неприпустимо відстали в суднобудуванні. Те, що ми збудували для подорожі, — просто діряве корито в порівнянні з тими кораблями, які будують на Фалгарі.

Його голос звучав упевнено, хоча на обличчі проглядалося легке хвилювання.

— Я думав, що наш човник був вершиною суднобудування. Але не врахував, що ми, як сказала Мілена, через відсутність потреби не шукали нічого нового. У нас є дракони, і з їхньою допомогою ми обходилися без багатьох речей.

Сайрон зробив паузу, оглядаючи присутніх, і продовжив уже з ентузіазмом:

— Тому я хочу побудувати новий корабель. Кращий за будь-який із тих, що я бачив на Фалгарі! Звісно, для цього знадобиться команда, і я пропоную всім бажаючим стати частиною екіпажу першого корабля.

Його очі горіли, і здавалося, він уже бачив уявні майбутні мандрівки. Він розповідав, яких висот досягло суднобудування на Фалгарі, які інструменти там використовують, і як можна залучити драконів до будівництва кораблів. Члени ради помітили, що Сайрон, захоплений своїми мріями, вже уявляє цілу флотилію.

— Сайроне, ти трохи відхилився від обговорення, — спокійно втрутився Рагнар, який добре знав схильність друга до мрійливості.

Сайрон зніяковіло усміхнувся:

— О, вибачте! — Він опанував себе і продовжив. — Верфі та інструменти, які використовують на Фалгарі, можна значно вдосконалити. Наші дракони можуть допомогти нам у цьому. А ще — карти! Ті карти, що я бачив до прибуття на Фалгар, — ніщо. Навіть мої власні блякнуть перед тими, що я привіз.

Він розстелив перед присутніми величезну карту, створену фалгарськими моряками. Усі нахилилися над нею, розглядаючи моря, океани, великий материк і численні маленькі острови.

— Ось Дракнес, — показав Сайрон. — Люди Фалгара називають цю місцевість «Краєм розбитих кораблів». Морські дракони створили неприступне дно й сильні течії, тож великі судна не можуть пройти. Маленькі острови, що з’явилися через зміни рельєфу морського дна, лише додають перешкод. А тут — великий материк, — він вказав на зелений клаптик землі. — Раніше на моїй карті був лиш шматочок материка. Тепер там великі держави, де правлять королі. Кораблі постійно вдосконалюються, судячи з розмов моряків і майстрів.

Сайрон підняв очі, шукаючи реакції присутніх, і завершив натхненно:

— Я розумію, ми шукали прихистку та віддаленість від світу. Але якщо ми не будемо знати, як розвивається світ, можемо несподівано опинитися беззахисними перед зовнішніми загрозами.

Члени ради уважно розглядали карти та креслення, які Сайрон розклав перед ними. Його захоплення було зрозумілим, але атмосфера в залі ставала напруженішою. Вони бачили, наскільки хитким може стати становище драконів та їхнього поселення, якщо Сайрон має рацію.

На карти накладалися вигадливі течії, круті обриви й неприступні рифи, водночас простежувалися нові маршрути. Здавалося, що єдина перешкода — час. І хоча все виглядало нереалістично, глибоко всередині кожен розумів: люди одного дня знайдуть спосіб подолати ці природні бар’єри.

Нікому не хотілося вірити, що все станеться так швидко, але питання безпеки драконів та їхнього поселення ставало дедалі актуальнішим. Навіть один успішний корабель, який подолає ці перешкоди, робить острів, що вважався надійним прихистком, потенційно вразливим. І хто тоді зупинить людей, якщо вони зможуть дістатися сюди?

Слухаючи мрії Сайрона про нові кораблі та подорожі до інших островів і материків, присутні розуміли: його фантазії про морські мандрівки — це одне. Але ті, хто промальовував течії та острови навколо Дракнеса так детально, можуть нести реальну загрозу.

Закінчивши свою розповідь, Сайрон зібрав креслення та карти й поклав їх на стіл. Він відступив, даючи можливість іншим поділитися своїми знахідками.

Інгрід, зітхнувши, поклала на стіл кілька аркушів, на яких були дитячі малюнки драконів. Вона витягла кожен аркуш, розклавши їх у ряд, і поглянула на присутніх.

— Це все, що нам вдалося дізнатися про драконів, — почала вона сумно. — Це переписані тексти з давніх книг про драконів, але вони виглядають, наче дитячі казки.

Інгрід покрутила головою й знову поглянула на малюнки, немов намагаючись знайти щось важливе в цьому дитячому безладді.

— В них немає жодної цінної інформації, — продовжила вона, розчаровано складаючи листи. — Але нам вдалося поговорити з деякими старими людьми, які розповіли цікаві речі.

Вона зробила паузу, збираючись із думками, і додала:

— Одна жінка, яку ми зустріли в рибацькому поселенні, розповіла про «воїнів свободи». Саме вони полювали на драконів. Правителі міст платили їм за вбивства, а коли дракони зникли, «воїни свободи» втратили сенс існування. Вони всі розбрелися, і вже понад сто п’ятдесят років ніхто не чув про драконів.

— У книжковій майстерні, де ми працювали, був старий чоловік, — додав Дір. — Одного вечора, коли я завів розмову про драконів, він дуже дивно відреагував. Сказав, що дракони — діти світу, і завдяки їм наш світ жив. Але після їхнього знищення світ почав вмирати. З кожним роком врожаї зменшуються, хвороб більше… Потім я дізнався, що цей чоловік приїхав із материка.

Дір замовк на мить, потім продовжив:

— Я розпитав тих, хто ще прибув із материка, і дізнався, що він помирає. Земля там більше не придатна для вирощування. Кожен рік природа слабшає. Лише та частина материка, яка ближче до нас, ще тримається. Зв’язок драконів і світу, про який розповідала твоя дракониха, Діду, — це не вигадка. Світ зараз показує, що він потребує драконів.

Староста, слухаючи слова онука, поклав руки на стіл, важко зітхнув і подивився всім присутнім у очі.

— Дір, вони вигнали драконів. Знищували їх, поки не знищили всіх. Вижили лише ті, що є на острові, — промовив тихо, але з глибоким розумінням.