9.2

Ранок для Інгрід почався важко. Прокинувшись, вона зібрала в собі всі сили, щоб піднятися з ліжка. Холодна підлога моментально пронизала ступні, змусивши серце частіше забитися й остаточно прокинутися. Дівчина вмилася крижаною водою: струмінь, що обпік обличчя, пробуджував тіло й розум, змушуючи забути про залишки сну. Прохолода води й холодний подих ранку зробили свою справу: за кілька хвилин Інгрід вже натягала теплий одяг, відчуваючи, як тіло оживає і готується до дня.

Осінь поступово віддавала свої права зимі. У будинку ставало дедалі холодніше, особливо на світанку, і навіть тепле повітря від вогню не могло прогнати ранкову прохолоду.

Розпаливши комин, Інгрід взялася за приготування сніданку — на вогні поволі закипала каша з м’ясом, її аромат м’яко наповнював кімнату. Поки їжа готувалася, вона заварила трав’яний відвар для себе та Діра.

Він увійшов, лиш після тихого стуку та дозволу. Його обличчя було похмурим і трохи заспаним, але щойно він побачив Інгрід і на обличчі з’явилася усмішка. Тепло від вогню та аромат їжі наповнювали кімнату затишком, поступово розганяючи залишки ранкової сонливості.

— Усе ще не можу звикнути до холоду, — сказав він, знімаючи плащ і підходячи ближче до вогню. — Ще лише середина осені, а надворі вже так холодно. Невже зима прийде раніше цього року?

— Якщо нам доведеться вирушити в подорож до весняного тепла, багатьом буде дуже тяжко, — відповіла Інгрід, простягнувши йому чашку з ароматним відваром. Пар від напою обпік ніздрі, приносячи відчуття легкого комфорту в морозному ранку.

Дір випив половину одним великим ковтком і задумливо кивнув.

— Зимові подорожі небезпечні та виснажливі. Не хотів би, щоб воїни наближалися до нас до весни.

Снідаючи, вони неспішно обговорювали події минулого дня. У розмові кілька разів сміялися, згадуючи поселенців, які вже почали пакувати речі, хоча жодної точної дати початку подорожі ще не було оголошено. Сміх Інгрід легенько дзвенів у кімнаті, розганяючи темряву й холод на мить.

— Можна подумати, що ми вирушаємо завтра, — жартівливо сказала вона, помішуючи кашу у своїй мисці.

— Люди завжди поспішають до невідомого, — відповів Дір із усмішкою. — Мабуть, це їх заспокоює.

Сміх Інгрід раптом обірвався, і вона застигла, ніби прислухаючись до чогось невидимого для інших. Дір, помітивши зміну на її обличчі, зрозумів: це Чорний щось показує їй. Він вирішив не заважати й продовжив мовчки доїдати сніданок.

— Вони вже близько, — тихо промовила вона, і її голос затремтів, наповнений тривогою.

— Хто близько? — Дір зупинився, не розуміючи, про кого йде мова.

— Воїни, — відповіла вона, піднімаючи на нього стурбовані очі. — Біла передала, що вони на сході від поселення. Ховаються в листяних лісах. Листя густе, ще не обпало, тому її складно розгледіти.

Напруга миттєво відбила бажання продовжувати трапезу. Без слів, ніби за мовчазною згодою, обидва швидко натягнули теплі плащі, перевірили збрую і сіли на своїх коней. Повітря било в обличчя холодними поривами, морозні краплі обпікали шкіру, а серця калатали в ритмі нагальності.

У поселені вони спрямовали коней до будинку старости. Біля будинку старости панував справжній безлад: люди метушилися, несучи запаси, перевіряючи спорядження, кричачи одне одному, щоб не загубути важливі речі. Повітря було наповнене запахом гарячого чаю, свіжозвареної каші та вогкості від ранкового туману, що стелився по двору. Дір із Інгрід не зупиняючись на пояснення чи відповіді на запитання, пробігли повз натовп. Вони прямували до зали, де вже зібралися Староста, Бьорн та інші чоловіки ради поселення.

— Армія вже на підході до поселення, — рішуче промовив Дір, тільки-но переступивши поріг. Його голос був твердим, але всередині вирував страх і хвилювання.

Всі розмови вмить стихли. Погляди присутніх звернулися на нього, наповнені здивуванням, тривогою й невимовним передчуттям біди.

— З чого ти взяв? — озвався Бьорн, зводячи брови. — Біла ще не мала повернутися з патрулювання.

— Вона вже повернулася, — відповіла Інгрід за Діра. Її голос звучав спокійно, але очі блищали тривогою. — І передала, що армія зупинилася на сході, між нашим поселенням і містом.

Староста важко опустився в крісло, наче фізично відчув тягар цієї новини. Його пальці стиснули край столу, а плечі опустилися від невидимої ваги відповідальності.

— Тоді в нас великі проблеми, — мовив він після паузи. — Ми не маємо часу на обговорення. Вони можуть рушити будь-якої миті. Драконів не сховаєш, а якщо вороги їх помітять, все стане ще гірше.

— Але дракони можуть допомогти нам швидко подолати великі відстані! — раптом озвався Рагнар, стоячи трохи осторонь. Його очі горіли ідеями, а обличчя було блідим  від безсонної ночі, проведеної в обдумуванні планів. — Ми можемо транспортувати людей повітрям, використовуючи драконів. Це значно швидше, ніж іти по землі.

— Як ти уявляєш це здійснити? — скептично запитав один із радників, голос його тремтів від сумніву та страху. — Більшість драконів, які прилетіли вчора, навіть не хочуть підходити до людей.

— Але в нас є ті, хто з ними пов’язаний, — не відступав Рагнар, киваючи на Діра та Інгрід. — Вони краще розуміють драконів. На них і ляже завдання домовитися з ними.

Усі погляди в залі одночасно впали на молодих людей. Дір і Інгрід обмінялися поглядами, і обидва відчули, як під ногами немов відкривається прірва. Серця билися швидко, руки трохи тремтіли — завдання виглядало майже неможливим, але часу на сумніви не було.

— Що ж, — після короткої мовчанки промовив Дір, вирівнюючи плечі, намагаючись приборкати внутрішню тривогу. — Ми спробуємо.

В очах Інгрід з’явилася сталь рішучості, а всередині тіла відчувалося дивне тепло, яке давало впевненість: вони не самі, вони готові до боротьби, хоч небезпека вже стояла на порозі.

Знайшовши Мілену в будиночку з травами, Інгрід з Діром поділилися новинами, які дізналися від Білої, та розповіли про завдання, доручене радою.