8.2

Мілена повернулася до поселення лише наступного дня. Вона була втомлена, але очі її світилися від радості — радість повернення її дракониці була глибокою і щирою. Коли вона сіла поруч з Інгрід і Діром, повітря наповнилося ароматом трав і свіжої землі, а на руках у неї ще залишалася легка теплота від обіймів Гріні.

— Гріні дозволила мені називати її так, — сказала Мілена, її голос був спокійний, але в ньому відчувалася глибока вдячність. — Вона розповіла, що перед тим, як Чорний знайшов її пораненою в лісі, вона разом з іншими драконами відвертала увагу воїнів, щоб ті не дізналися, де ховалася їхня стая.

Її слова наповнили повітря тихим напруженням і захопленням. Стіни будиночка здавалися теплішими, а запах сушених трав і деревини підкреслював затишок, який панував серед людей і драконів, які нарешті знайшли безпечне місце.

Мілена замовкла на мить, згадуючи все, що довелося пережити Гріні та її супутникам. Вона глибоко вдихнула, відчула запах тліючого дерева в кімнаті та легкий холодок осіннього повітря, що проник через відчинене вікно. Зібравши думки, вона тихо продовжила:

— Воїни вислідили, куди дракони злітались, і почали оточувати їхній сховок. Гріні разом із двома іншими драконами вирушила відвертати їхню увагу, щоб інші могли безпечно перелетіти. За ними вже довгий час велась охота. Всі дракони, що прилетіли сьогодні, рятувалися від переслідувань людей.

Мілена ненадовго замовкла, її погляд став важким, і лише після кількох секунд мовчання вона додала:

— Коли Гріні нарешті піднялася в повітря, вона шукала решту стаї. На місці, де жили дракони, залишилися лише сліди людей і порожнеча. Вона облітала територію, поки нарешті не натрапила на слід своєї стаї. Вони сховалися у великій печері в горах на захід від того місця, де жили раніше.

Мілена поглянула на Інгрід та Діра, відчуваючи підтримку цих двох молодих людей, і продовжила:

— Вони змогли сховатися там на місяць. Але коли Гріні пролітала поблизу, бачила, як воїни наближаються до печери. Тоді вона вирішила розповісти про наше поселення і показати, де тут можна знайти прихисток. Її мета була — знайти безпечне місце для всіх драконів, де вони змогли б зібратися й жити спокійно.

Староста, стиснувши зуби, говорив, все ще перебуваючи під враженням від кількості драконів, що з’явилися на території поселення:

— Нам треба якось врятувати їх. Це величезна стая, і кожен дракон потребує їжі та простору для польотів. У нас же все обмежено.

Рагнар, зазвичай рішучий і впевнений, виглядав ще більш задумливим, ніж будь-коли.

— Ми не зможемо їх утримувати в лісах та печерах так, щоб їх не помітили, — сказав він тихо, неначе розмірковуючи вголос.

— Люди поселення вирішуватимуть, — додав староста, повернувшись до всіх присутніх. Його голос став глибоким і переконливим, оглушуючи тишу: — Дракони довірили нам своє життя. Ми маємо вибір: допомогти їм знайти новий дім, де вони і ми зможемо жити разом, або відпустити їх — і вони полетять в інше місце, шукаючи допомоги.

Зал наповнився голосами. Люди перешіптувалися, обговорюючи слова старости, доторкаючись до дерев’яних лав і відчуваючи холод гладкої поверхні під пальцями. За останні десять років поселення майже не зростало, народилося лише п’ятеро дітей, і всі присутні добре розуміли серйозність ситуації.

— Можна я висловлюсь? — раптом піднявся Бьорн, високий, стрункий чоловік із сивими вусами, колишній воїн. Його голос був спокійним, але очі палаючими рішучістю. — Я знаю, що таке військо. І якщо армія прийде до нас, ми не зможемо протистояти. Кожне поселення зазнає втрат, коли на його землі з’являється така кількість чоловіків. І я говорю не лише про харчі…

Він замовк, даючи людям час відчути вагу його слів. В повітрі повисла напруга, змішана із запахом дерев’яного підлоги та свіжого осіннього повітря, що просочувався крізь відкриті двері.

У залі настала тиша. Кожен чекaв, поки Бйорн продовжить.

— Тому я б волів триматися якнайдалі від них, — промовив він тихо, але кожне слово відчувалося важким. — Дракони, що залишили слід у нашому поселенні, і їхню присутність буде складно приховати. Нас будуть допитувати, і ми будемо змушені розповісти, де їх знайти.

Його слова вплинули на всіх присутніх: стало зрозуміло, що залишатися в поселенні — не варіант. В головах почали виникати думки про те, що треба брати з собою: їжу, воду, зброю, найнеобхідніше для подорожі. Питання, скільки провізії вдасться заготовити, стало найгострішим.

Увечері, коли засідання тривало до пізньої ночі, люди вирішували, що можна взяти з собою і як організувати вихід. Зал наповнювався гомоном, шурхотом дерев’яних лав і скрипом дверей, але кожен розумів: рішення має бути ухвалене швидко. Нове життя для людей і драконів залежало від того, наскільки злагоджено вони зможуть діяти.

Ніч була тиха, лише шелест листя й далеке тріскання гілок порушували спокій лісу. Інгрід і Дір сиділи на своїй улюбленій колоді, де не раз проводили вечори в розмовах і мріях. Але цього разу все було інакше. Повітря важкіло від думок, і обидва відчували, як швидко котиться час, залишаючи все менше можливостей для рішень.

— Наше весілля знову відкладається, — тихо промовив Дір, його голос звучав сумно. Очі світилися розчаруванням. Для нього цей момент був важливим, але ситуація з поселенням і драконами змушувала відкласти навіть найпростіші радощі.

— Мабуть, так, — видихнула Інгрід, схилившись до нього, шукаючи хоча б кілька хвилин спокою. — У нас є багато турбот, які потрібно вирішити. І часу обмаль.

— І завтра ще треба буде домовлятися з драконами… — Дір поглянув у темряву лісу, наче шукав відповіді серед тіней. — Я ніколи не думав, що люди з нашого поселення так легко можуть відпустити все. Вони жили спокійно, без змін, а тепер…

— Мабуть, на них справді подіяли слова Бйорна. Але я не зовсім розумію, що він мав на увазі, коли сказав, що поселення понесе втрати не лише їжею… — Інгрід зітхнула, її обличчя тремтіло від розпачу. Нові страхи обтяжували її серце, і просте життя здавалося все більш недосяжним.