Глава 8

Глава 8

«Через кілька днів після того, як дракониха вперше піднялася в небо, вона зникла. Вранці Мілену охопив глибокий сум. Вона швидко зібралася і побігла до лісу, але не знайшла свого дракона. Довго стояла на місці, де востаннє бачила її, серце стискалося від болю. Хоч вона й розуміла, що дракониха повернулася до свого світу, повірити в це їй було важко.

Мілена намагалася заглушити відчуття втрати роботою. Вона збирала трави навіть тоді, коли кошики вже не вміщували зібране, проводила ночі за варінням відварів і приготуванням настоянок. Дім наповнився ароматами сушених рослин, які, здавалося, не могли заспокоїти її розпач.

Сум знахарки став помітним для людей з поселення. Всі хотіли хоч якось розрадити жінку, тому кожного дня до її будиночку хтось ходив, щось приносив чи просто просився на чай. Та вона весь час відмовляла нам. Я чудово розуміла її, адже пам’ятала той біль. Та все рівно пробувала хоч чимось розрадити її. Кожного разу мене зустрічали зачинені двері і я поверталася не з чим.»

Та того вечора Інгрід вирішила за будь яких обставин поговорити з Міленою. Вона тихо постукала у двері:

— Мілена, ти вдома?

У відповідь долинув лише приглушений всхлип. Не чекаючи запрошення, Інгрід обережно відчинила двері й зайшла. Мілена сиділа біля каміна, обіймаючи себе руками, тихо плакала. Її плечі тремтіли, а погляд був спрямований у порожнечу.

Інгрід не промовила ні слова. Вона підійшла, присіла поруч і обійняла Мілену, огортаючи її теплом. Спершу та не реагувала, але поступово сльози стихли, дихання вирівнялося. Інгрід допомогла пересісти на ліжко, заварила заспокійливого чаю й залишилася поруч, доки Мілена не заснула.

З того дня Інгрід приходила щодня, іноді кілька разів на день. Вона знаходила будь-який привід — принести трави, допомогти з відварами чи просто побути поруч.

Інгрід зайшла до кімнати, де Мілена вже розстеляла тканини на столі.

— Мілено! — вигукнула вона. — Ти чула новину? Ми з Діром вирішили одружитися в день осіннього рівнодення!

Мілена на мить застигла, а потім її обличчя розцвіло усмішкою.

— Правда? — запитала вона, піднімаючи очі від тканини. — О, Інгрід… це таке чудове рішення! Я… я так радію за вас!

Інгрід присіла поруч і схопила руки Мілени.

— А ти допоможеш нам з підготовкою, правда? — запитала вона, трохи схвильовано.

— Звісно! — Мілена вже розкладала ножиці й нитки. — Я хочу зшити для тебе особливу сукню.

Інгрід посміхнулася, трохи розчулено:

— Я навіть уявити не могла, що ти візьмешся за це. Для мене це… важливо.

— І для мене теж, — тихо відповіла Мілена. — Після всіх цих похмурих днів це маленький промінчик світла. Тож давай зробимо його ідеальним.

У день останнього примірювання сукні Інгрід прийшла до будинку знахарки, але Мілени там не було.

Вона швидко постукала у двері:

— Мілено? — крикнула, заглядаючи всередину. — Ти вдома?

Порожньо. Лише тихий шелест трави за вікном і легкий вітерець, що гойдав пучки сушених рослин. Інгрід похитала головою і рушила до нового будиночка для трав. Там також нікого не було.

Відчувши неспокій, вона побігла до поселення, розпитуючи людей: де могла бути Мілена. Та ніхто не знав. Лише один чоловік, який повертався з нічного патрулювання, згадав:

— Ага… Я бачив її. Вона йшла до поля біля річки.

— Поля? — здивовано перепитала Інгрід. — Але ж його вже прибрали після врожаю. Там зараз готують землю для нового посіву.

— Так… — чоловік знизав плечима. — Але вона йшла туди. Швидко… і виглядала стурбованою.

Щось у його голосі насторожило Інгрід. Серце прискорилося, і вона кинулася вперед, намагаючись не думати про гірше.

— Дякую! — крикнула вона, вже біжучи стежкою до поля.

На півдорозі раптом отримала від Чорного, свого дракона, яскраву картинку. Серце застукало швидше: у небі над полем летіла група з двох десятків драконів. Їхні силуети під сонцем утворювали величну процесію. Дракони не виглядали загрозливо, але їхня поява була несподіваною.

Інгрід ще не встигла розгадати, що це означає, як побачила Діра. Він мчав назустріч верхи на своєму дракончику Бурі. Зупинившись поруч, простягнув їй руку:

— Лізь швидше, так буде швидше! — вигукнув він.

Інгрід не стала сперечатися. Вона схопилася за руку, і Дір допоміг їй забратися на спину дракона. Бур миттєво піднявся у повітря, прямувавши прямо до поля. Серце калатало в унісон з ритмом його крил.

Що там робить Мілена? І що означає поява цієї несподіваної групи драконів?

На полі вже чекали Біла і Чорний, зібрані та насторожені. Відчуття Чорного передавалися Інгрід — дракони ніколи не збиралися такими великими групами. Зазвичай вони жили парами або невеликими сім’ями, доки їхні діти не виростали й не відправлялися у власні подорожі. Тож поява двадцяти драконів у такій тісній зграї викликала у нього тривогу.

Коли дракони почали спускатися з неба, їхні величезні тіні вкривали поле, яке раптом стало затісним для такої кількості велетенських створінь. З кожним м’яким ударом лап об землю простір наповнювався гуркотом і шурхотом крил. Люди завмерли, вдивляючись у цю величну картину.

На чолі зграї приземлилася дракониця кольору першої весняної трави. Її шкіра блищала під осіннім сонцем, а граційний вигляд справляв сильне враження на присутніх.

Інгрід відчула, як Чорний напружився, але разом із тривогою з’явилося щось знайоме. Дивлячись на зелену драконицю, дівчина теж відчула це, хоча ще не могла зрозуміти, чому вона здається їй знайомою. Лише коли Інгрід помітила Мілену, яка зупинилася за кілька кроків від дракониці, а сльози затуманили її очі, усе стало на свої місця. Це була їхня врятована дракониха, та сама, яка покинула поселення два місяці тому.

— Вона неймовірно гарна, коли чиста, — озвався Дір, зачарований її блиском і величчю.

Але Мілена вже нічого не чула. Її очі блищали від сліз, і вона ступила вперед повільно та обережно. Серце калатало шалено, ніби боячись, що це лише сон і щастя може зникнути в будь-яку мить.