6.2

— Він знайшов поранену дракониху! — вигукнула дівчина, миттєво зрозумівши сигнал Чорного.

Декілька сміливців, серед яких був і Дір, вирушили на допомогу. Відтоді, як він відчув дивний зв’язок із молодим драконом Буром, його серце змінилося. Тепер він бачив у цих істотах не лише небезпечну силу, а й душу, розуміння якої вимагало від нього більшої відваги, ніж будь-яка битва. І саме це надавало йому рішучості діяти без страху.

Щоб шлях був швидшим і безпечнішим, люди використали велику плетену корзину, яку Бур міг переносити в лапах. Зазвичай у ній він носив овечок, та тепер саме вона стала рятівною.

Вітер свистів у вухах, коли вони летіли над степом, і в тій порожнечі було щось тривожне. Лише коли вони приземлилися, тиша розчинилася в глухому стогоні. Серед пожовклого зілля лежала поранена дракониха. Її величезне тіло було всіяне рваними ранами, крила неприродно вивернуті, а з боків сочилася густа чорнувата кров. Кожен її вдих відлунював глухим стогоном, і здавалося, ніби сама земля здригається разом із нею.

— Це робота людей… — прошепотів Дір, відчуваючи, як гнів стискає йому груди.

Чорний ширяв у небі над ними, кружляючи, наче тінь. Знахарка вже діставала трави та зілля, промиваючи криваві рани, тоді як чоловіки обводили степ настороженими поглядами.

Раптом Чорний подав сигнал тривоги, передаючи через образи, що ворог наближається. Хвиля напруження прокотилася по всіх присутніх. Дір кивнув Інгрід, відчуваючи, що зараз кожна секунда може вирішити життя драконихи. Бур шипів і притискався до хлопця, готовий рішуче стрибнути вперед.

Дір глянув на Інгрід — їхні очі зустрілися на мить. У тій мовчанці було більше, ніж тисяча слів: зараз кожна секунда вирішувала долю пораненої істоти.

— Всі на позиції! — крикнув Дір, швидко розподіляючи людей і драконів. — Чорний, Бур — вперед!

Дракони здійнялися в небо. Їхні крила розсікали сутінкове повітря, а земля під ногами здригалася, коли вони відривалися від землі. Люди підняли луки, натягуючи тятиви, списники стали в оборонне кільце, і тепер їхні постаті нагадували частину однієї цілісної стіни.

— Вони наближаються, — шепнула Інгрід, вловивши думки Чорного. — Ті самі, що це зробили.

— Ми повинні врятувати її, — твердо промовив Дір, і в його голосі не було ні тіні сумніву. — Вона мусить жити.

— Вона занадто велика! Ми не зрушимо її з місця! — вигукнула Мілена, стискаючи руки.

— Дракони зможуть, — відповів Дір, підкреслюючи кожне слово. У його очах палала рішучість, і навіть воїни відчули, як ця впевненість запалює їх.

— Це небезпечно, — похитала головою знахарка. — Вони тільки сильніше скалічать її своїми пазурами!

— Не поранять. Ми використаємо мотузки, зробимо підвіс, — Дір говорив упевнено, наче вже бачив у голові, як це буде. — Якщо все закріпити правильно, вона не впаде. І ми врятуємо її.

Його голос розрізав тривожну ніч, як клинок. У ті миті він був не просто юнаком — він був воїном, готовим повести за собою і людей, і драконів.

Робота закипіла. Люди швидко протягували міцні канати під тілом пораненої. Кожен рух був обережним, щоб не зачепити крила та не посилити травми. Біла дракониха, поруч із людьми, повільно допомагала, обережно перекочуючи тіло, намагаючись не торкнутися відкритих ран. Краплі крові та бруду змішувалися на землі, а повітря було наповнене напругою та запахом трав’яного лісу.

Коли все було готово, Чорний отримав сигнал від Інгрід і повернувся. Його чорні крила блиснули в місячному світлі, коли він обережно спустився, готовий підхопити важкий вантаж.

Два дорослих дракони підняли дракониху в повітря, міцно тримаючи канати лапами. Їхні потужні крила розсікають нічне повітря, піднімаючи тіло над землею. Люди на землі затамували подих, спостерігаючи, як план спрацював бездоганно. Заради безпеки вони слідом швидко рушили вперед, до корзини.

Підлітаючи до лісу, де мешкали дракони, Інгрід помітила, що багато поселенців вже зібралися довкола пораненої, розплутуючи канати та намагаючись надати першу допомогу. Дорослих драконів поруч не було, але Чорний передав їй образи далекого лісу, показуючи, що він продовжить патрулювати і спробує відволікти ворогів.

Лікування драконихи тривало до самого світанку. Її тіло було вкрите глибокими ранами від стріл і гарпунів, шкіра місцями запечена кров’ю, а дихання залишалося важким.

— Як вона взагалі вижила? — запитала Інгрід, витираючи з обличчя піт і бруд.

Вони сиділи на поваленому дереві поруч із пораненою. Одяг був у крові та землі, руки й обличчя заліплені брудом, а сили майже вичерпалися.

— Як думаєш, вона виживе? — тихо спитала Інгрід, не відводячи очей від драконихи.

— Ми зробили все, що могли, — відповів Дір, притягнувши її ближче. — Сподіваюся, ми не пропустили жодного шматка стріл.

— Що за монстри могли таке зробити? — прошепотіла Інгрід, стискаючи руку Діра. — Дракони ж нікому не шкодять, вони просто живуть тут…

Дір обережно погладив її руку, відчуваючи холод і втому, але також і рішучість.

— Ми захистимо їх. І ми не дозволимо більше, щоб хтось нашкодив нашим друзям.

У повітрі стояла тиша, порушувана лише важким диханням пораненої драконихи та далекими криками нічних птахів. Ліс спостерігав за ними, наче розуміючи, що цієї ночі люди і дракони стали одним цілим у боротьбі за життя.

На світанку Чорний передав Інгрід звістку, що дракони відвели загін воїнів далеко на північ. Через настання світанку вони не могли непомітно повернутися і чекали ночі.

Цілий день Інгрід провела в тривозі. Поранена дракониха так і не приходила до тями, хоча її дихання ставало трохи рівнішим. Дівчина постійно бігала від будиночка до лісу і назад, перевіряючи стан хворої.

Вона металася по кімнаті, кидаючись від вікна до столу, від ліжка до дверей, намагаючись хоч якось відволіктися від тривожних думок. Кожна тінь у лісі, кожен шурхіт листя змушував її серце стискатися від страху. Вона перехоплювала руки, стискала пальці, відчайдушно шукаючи спосіб допомогти, і одночасно відчувала безпорадність, що обпікала її душу.