11.2

Водяні дракони, нарешті отримавши доступ до води, радісно пірнали в море, періодично виринаючи на поверхню, щоб перевести подих. Хоч морська вода їм була не дуже приємною, але все ж це була вода.

Берег виявився вдалим вибором: від суші до нього не було підступного шляху через стрімкий обрив, що додавав відчуття безпеки. Люди трохи розслабилися… але ця впевненість швидко зникла, коли з однієї з печер, що тягнулися вздовж обриву, вийшла дівчина з корзиною в руках.

Дракони, ще розслаблені після купання, не одразу помітили її через запах людських речей, що вже наситив берег. Люди, які вийшли назустріч, спочатку були обережні, але швидко зрозуміли, що дівчина не становить загрози.

На відміну від звичайної реакції на драконів, вона не злякалася, а спокійно підійшла до групи, оглядаючи їх з щирою цікавістю. Її впевненість і сміливість викликали здивування і в людей, і в драконів, які почали повертати величезні голови, щоб роздивитися незнайомку.

— Ви також друзі драконів? — її слова прозвучали несподівано, майже як виклик.

— Що ти маєш на увазі, дитя? — староста трохи виступив вперед, напружено прислухаючись до нової розповіді.

— Наше поселення лікує морських драконів, яких ранять у морі, — спокійно пояснювала дівчина. — Тут, в обриві, є печери, де під час припливу збирається вода. Поранені дракони запливають туди, ховаючись від небезпеки. Ми їх лікуємо. — Вона додала, що їхнє поселення сховане глибоко під землею, щоб ніхто не міг його знайти. Колись воїни знищили їхнє поселення на поверхні, тому всі мешканці спустилися під землю, щоб уникнути нових атак.

Після короткої розповіді дівчина відійшла вбік, чекаючи на рішення гостей.

— Ми не єдині, хто не боїться драконів… — шоковано пробурмотів Дір, ще не в змозі оговтатися від почутого. Його очі світилися поєднанням подиву і захоплення.

Роздумувати довго не довелося. Всім було цікаво побачити, як ці люди живуть поруч із драконами. До делегації, яка вирушила в печери разом із дівчиною, приєдналися староста, Інгрід, Дір та Мілена.

Зайшовши в невидимий хід, схований серед скель на пляжі, вони опинилися перед розвилкою тунелів. Дівчина впевнено повела гостей у праву частину проходу, обережно проходячи через кілька таких же розвилок. Нарешті, повернувши за кут, перед їхніми очима розкрилася велика печера.

Підземне поселення виглядало вражаюче і незвично, немов ожила казкова ілюстрація. Воно поєднувало природну велич скелі з ручною роботою людей, створюючи унікальну атмосферу.

Сама печера мала величезні розміри, із високою стелею, крізь яку пробивалися сонячні промені. Вузькі тріщини у скелі створювали химерну гру світла і тіні, а повітря було наповнене запахом солоного моря, змішаним із вологістю каменю та свіжістю підземної річки. В центрі печери бурхливо дзюркотів струмок, збираючи воду в невеликі лагуни, що світилися м’яким блакитним світлом завдяки водоростям, які росли на берегах.

Поселення розташовувалося багаторівнево. У стінах печери виднілися численні отвори – житла, схожі на невеликі кімнати або комірки. Вони були організовані у яруси, з’єднані вузькими кам’яними сходами та мотузяними мостами. Над кожним «поверхом» світилися слабкі вогники саморобних світильників на основі олії чи смоли. Деякі отвори були прикрашені тканими шторами або дерев’яними рамами, додаючи затишку та домашньої атмосфери.

Центральна частина печери слугувала головною площею поселення. Тут розташовувалися майстерні, ринок і загальні зали, вирізані прямо в скелі. Великі довгі столи з грубими лавами стояли перед одним із центральних входів до житла, де відбувалися збори чи спільні трапези. Біля ковадла працювала жінка-коваль, оточена інструментами, лагодячи щось важке. Поруч, біля струмка, кілька жінок прали тканини, обережно промиваючи їх у прозорій воді.

Мешканці поселення уважно спостерігали за делегацією, виходячи з отворів або збираючись на центральній площі. Їхній одяг був простим, але охайним. Вони трималися обережно, проте без ворожості, з цікавістю спостерігаючи за людьми з поверхні.

Провівши гостей через площу, дівчина звернула ліворуч і повела їх у глиб тунелю, що спускався вниз. Коли вони вийшли на світло, перед ними відкрився новий, ще більш дивовижний вид.

Лагуни простягалися вздовж стіни печери, саме тут водяні дракони знаходили прихисток. Деякі із них відпочивали, наполовину занурившись у воду, інші мирно плавали поблизу. Люди обережно підходили до них, приносячи рибу чи лікувальні трави. Хтось обережно перев’язував поранені плавці, використовуючи мазі та настої. Дракони, здавалось, повністю довіряли своїм помічникам і дозволяли робити це без найменшої настороженості.

Повітря тут було сповнене спокою і водночас життя – відчувалася гармонія між людьми та величними створіннями, якої так бракувало на поверхні.

На зустріч групі вийшов чоловік середнього віку, впевнено й спокійно крокуючи, немов відчував, що кожне його слово важливе.

— Я Славій, староста цього поселення, — представився він, простягаючи руку.

— Я Дем’ян, староста подорожуючих, — відповів Дем’ян. Інгрід так давно чула ім’я свого старости, що навіть забулась, як його звати.

— Проходьте до столу. Вибачте, що приймаю вас тут, але сьогодні вночі приплив поранений дракон, і я не можу надовго залишати його, — пояснив Славій, проводячи гостей до кам’яного столу, де світло було приглушене, створюючи відчуття затишку й спокою.