Гллава 12

Глава 12

Коли сльози вичерпали себе, Тая підвелася й повільно покрокувала назад у спортзал. Біля ліжка Володі не було, тож вона вирішила пошукати його. Він знайшовся в їдальні — саме набирав їм вечерю.

— Де ти була? — чоловік виглядав схвильованим. — Я тобі телефонував, ти не відповідала.
— Вибач… мені потрібно було побути на самоті. З лікарні не дзвонили? — вона прийняла від нього тацю з їжею.
— Ні, нічого. Завтра зранку підемо, можливо, щось скажуть.
— Я хочу поїхати в село, забрати дещо з погребу, — тихо мовила Тая.

Вони разом вийшли надвір. На лавці серед дерев повечеряли майже мовчки. Хтось із них зрідка намагався почати розмову, та слова губилися й залишалися невимовленими. Ніч огортала все довкола, і кожен із них лишався наодинці зі своїми думками.

Володя заснув майже відразу, щойно торкнувся подушки, а Тая довго не могла заплющити очей. Спортзал ніби дихав чужим неспокоєм: хтось тихенько ходив, шарудів, хтось беззвучно плакав. Від усього цього Тая почувалася ще самотнішою. Близько першої ночі вона вже зібралася піти спати в авто, але сон раптово зморив її.

…Уві сні вона опинилася на згарищі власного будинку. Все було таким, як вона пам’ятала: обвуглені балки, уламки меблів, розкидані вибуховою хвилею. Де-не-де ще тлів вогонь, жар стискав груди й важко було дихати.

Обходячи довкола руїн, дівчина раптом помітила темну тінь. Серце стиснулося — і за кілька кроків вона впізнала Максима. Він стояв, похмуро дивлячись на купу уламків, з-під якої його витягли минулої ночі.

— Я повинен був захистити тебе, — його голос був ледве чутним, наче вітер прошепотів. Він стояв спиною до неї.
— Макс…
— Не перебивай! — різко обернувся, і на мить риси його обличчя розпливлися, немов дим. Але вже за мить знову стали чіткими. — Я повинен був настояти, щоб ти поїхала. А я… я натомість насолоджувався твоєю присутністю.

Тая підійшла ближче й обережно простягнула руку, та вона пройшла крізь його тіло. Він навіть не здригнувся.

— І коли ти сказала, що та ніч була помилкою… я не витримав. Вибач, — плечі його тіні опустилися.
— Максе, все добре. Я не ображаюся. Я не покину тебе тепер, — намагалася вона говорити лагідно, хоч серце розривалося.
— Обіцяй, коли мене не стане, ти виїдеш з країни, — тінь розвернулася всім тілом і подивилася їй просто в очі.

— Ти не помреш… — прошепотіла Тая, а по її щоках вже текли гарячі сльози.
— Ти знаєш, що помру, — його погляд був м’який, але безжальний у правді. — Не плач. Мені завжди подобалася твоя усмішка. Усміхнись для мене востаннє.

Крізь сльози Тая намагалася вичавити з себе усмішку. Тінь Максима нахилилася й торкнулася її губ — прохолода того дотику пройняла до кісток. А коли вона розплющила очі, то вже стояла сама серед пустого двору.

Більше не було сенсу стримувати сльози. Вона опустилася на землю й розридалася, наче хотіла виплакати увесь світ.

Голосний рингтон вирвав Таю зі сну. Вона різко сіла, по щоках котилися сльози. Швидко вимкнувши звук, дівчина встала і вибігла в коридор. Там нікого не було. А на екрані світився невідомий номер. Вона натиснула на «прийняти».

– Алло… – тихо прошепотіла.

– Тая. – в трубці пролунав мамин голос.

– Мамо! Де ти? Чому не зі свого телефону?

– Потім, доню… слухай мене уважно. Я люблю тебе. І запам’ятай – усе, що написано в бабусиних листах, правда. Ти мусиш їхати на острів, повернутися в світ Драконів. Вони потребують тебе.

– Ні! – Тая закрила рот рукою, щоб не закричати. – Я не поїду без тебе! І без Макса теж! В наш дім влучила ракета… він згорів… ми з Максом були всередині… він дуже поранений…

На мить у слухавці запала тиша. Потім мама тихо спитала:

– Ти ціла?

– Так… я жива.

– Мені жаль хлопця… – голос мами тремтів. – Але ти повинна вижити. Останній лист – від мене. Там усе, що тобі потрібно знати. Доню, я люблю тебе. Вони вже тут…

– Мамо!..

Та раптом у слухавці почувся чужий чоловічий голос:

– Ах ти ж гадина. Думала, втечеш?

Пролунав різкий гуркіт автоматної черги. Зв’язок обірвався. На екрані миготіло: «Абонент поза зоною». Наступні дзвінки були марними.

Тая опустилася на підлогу, сповзла до стіни, затискаючи долонею рот. Сльози хлинули ще сильніше.

– Тая?.. – Володя підійшов і сів поруч, обійняв за плечі. – Що трапилось? Ти плачеш через мене?

– Мама… – тільки це слово зірвалося з її губ. Вона сховалася в його обіймах. Він тримав її, гладив по голові, шепотів щось безглузде, аби тільки їй було не так боляче.

Коли вона трохи заспокоїлась, прошепотіла:

– Вона дзвонила… сказала їхати… потім… якийсь чоловік… стрілянина… вона мертва…

– Ти не можеш знати напевне, – Володя говорив тихо, хоч у його очах було розуміння. – Скоро світанок, комендантська закінчиться. Ти ж хотіла поїхати в село.

– Я вже нічого не хочу… – Тая витерла очі.

– Не можна отак. Давай з’їздимо. Ти забереш свої речі, я свої та документи. Добре?

Вона глибоко вдихнула і кивнула.

– Тільки скажемо, що повернемось вдень.

– Домовились. – він підняв її на ноги, тримаючи міцно, ніби підтримував не лише тіло, а й серце, яке ледве витримувало біль.

Знайшовши організаторів табору, молоді люди розповіли, що збираються зробити, й вирушили до автівки. Лобове скло й досі мало дірку від кулі, не заклеєну нічим. Тая зітхнула, дістала рулон скотчу й у кілька шарів заклеїла пошкоджене місце та пасажирське вікно. Лише тоді вони рушили в дорогу.

Дістатися до села виявилося нелегко — всюди стояли сотні машин, затори тягнулися кілометрами.
— Давай тут звернемо, — запропонувала Тая. — Там є ґрунтова дорога, об’їдемо їх усіх.

Перестроївшись у крайній правий ряд, вона з’їхала з асфальту й повела машину по розбитій, але вільній ґрунтівці. І справді, вже за пів години вони виїхали на асфальтову дорогу, що вела просто до села.