Глава 10

Глава 10

Завершивши читати листа, Тая обережно склала його і сховала назад у конверт. Потягнулася, розминаючи засиджену спину, й пішла вдягатися, щоб занести листа назад у скриньку, яку заховала в погребі. Там, серед каміння й вогкості, вона була певна — навіть якщо дім згорить, скринька залишиться неушкодженою.

Надворі вже відчутно похолодало: морозець хапав щоки, а подих одразу обертався на білу пару. Дівчина швидко перебігла подвір’я, спустилася вузькими слизькими сходами в темний погріб і замінила прочитаний лист новим, ще заклеєним.

У цих листах було щось майже магічне. Час за ними зникав, розчинявся, наче його й не існувало. Виходячи нагору, Тая задумалась про бабусю й дідуся. Невже це правда? Невже вони справді мали стосунок до іншого світу… до драконів? Її серце билося швидше, ніж зазвичай, і вона навіть не помітила темну тінь, що ковзнула за городом у двір.

Тому, коли почула оклик, серце ледь не вистрибнуло з грудей.
— Ти хочеш мене вбити?! — Тая притисла долоню до грудей, намагаючись віддихатися.

— Вибач, — хлопець підняв руки, наче захищаючись. — Я кликав тебе кілька разів, поки ти бігла в погріб, але ти не реагувала.

— Вибач і ти… Я, мабуть, надто занурилась у себе. — Вона відвела погляд, ще відчуваючи тремтіння всередині. — Я не чекала тебе сьогодні.

— Ворог почав якусь заворушку, тому нас усіх відправили додому.

— І правильно зробили. — Вона з полегшенням зітхнула.

— Ходімо в дім? Я так змерз.

— Так, звісно, заходь. — Тая швидко відчинила двері, впустивши його в тепло. Усередині пахло деревом і кавою.

Знявши куртку, вона непомітно сунула конверт у кишеню біля ключів від авто й повісила верхній одяг на гачок. Потім пройшла на кухню, набрала води й увімкнула чайник. Засипала мелену каву, і її терпкий аромат миттєво розчинив холод ззовні.

— Про які заворушення ти казав? — кинула вона через плече.

— Та ті паскуди танки з бронемашинами кудись погнали. Наші теж рушили назустріч. Щоб ми не плутались під ногами — відпустили.

— Невже прориватися кудись поїхали?..

— Може, селами хочуть обійти трасу. Там є дорога до окружної.

— Ти думаєш, вони можуть зайти в Київ? — у голосі Таї затремтів ледь чутний страх.

— Їх не пропустять, — упевнено сказав Максим, дивлячись їй прямо у вічі.

— Надіюсь…

— Краще вір у наших, а не просто надійся, — м’яко усміхнувся він, беручи з її рук горнятко з гарячою кавою. Його долоні обхопили кераміку так жадібно, що пара одразу затуманила окуляри. — Дякую… То чим ти сьогодні займалась?

Вони стояли один навпроти одного, кожен насолоджувався своїм напоєм.

— Читала листа.
— Від бабусі? — Тая кивнула у відповідь. — Ти мені так і не почитала.
— Ну, ти ж не дав мені можливості, — дівчина сховала посмішку в горнятку, опускаючи очі.
— Скажи ще, що тобі не сподобалося, як ми провели вчорашній вечір, — Максим нахилився ближче, намагаючись упіймати її реакцію.
— Сподобалося, — Тая м’яко всміхнулася, — я скучила за нашими вечорами. Але це більше не повинно повторитися.

Максим аж подавився кавою й підвів на неї здивований погляд.
— Чому? — відкашлявшись, запитав він, коли зміг говорити.
— Ми розійшлися, Максиме. І вчора… — вона зітхнула, стискаючи край горнятка, — це краще залишити в минулому.

— А якщо я не хочу залишати це в минулому? — його голос став глухим і напруженим. — Тая, я хочу одружитися з тобою. Ти думаєш, моя пропозиція була жартом?
— Ні, не думаю. Але багато чого змінилося… і ти маєш іти далі.

— Смерть рідних — це не кінець життя! — різко вирвалося в нього. Відставивши своє горятко Макс зробив крок в перед. — Це лиш випробування на твоєму шляху. Я чекав, поки ти переживеш це. Приїздив — ти мене не пускала. Дзвонив — мовчала. Мені казали: дай їй спокій, нехай переживе все. І що тепер? Ти з’являєшся тут, холодна, чужа, а варто було тобі ожити, стати тією, колишньою — живою, палкою — ти кажеш, що треба поставити крапку?!

— Максе, не кричи на мене, — її голос зірвався, вона відсахнулася, та він зробив крок уперед і загнав її до стільниці.

— Тая, я кохав тебе і кохаю досі! — його руки лягли по обидва боки, замкнувши її. — І ти кохаєш мене, я бачу це. То чому ти відштовхуєш мене?!

— Відійди, — вона вперлася долонями в його груди, відчуваючи, як швидко б’ється його серце.
— Тая, — він простягнув її ім’я, наче благання, — ти не відповіла на моє запитання.

І в ту мить ніч розірвав гул, за ним — віддалені вибухи. Вікна затремтіли.
— Треба ховатися! — Тая спробувала вирватися з його захвату.
— Ми ще не завершили! — Максим схопив її сильніше, майже впиваючись пальцями в її плечі. — Я хочу почути правду…

Вибух розірвав нічну тишу так, ніби самі небеса тріснули навпіл. Повітря здригнулося, і в ту ж мить сліпучий спалах залив кімнату. Хвиля удару з гуркотом вирвала вікна з рам, уламки скла сипонули в усі боки блискучими іскрами, мов розсипане зоряне небо.

Максима відірвало від Таї — він навіть не встиг скрикнути, як його тіло зникло у вирі темряви. Дівчину різко жбурнуло вбік, немов сама земля хотіла зіштовхнути її з ніг. У вухах загуло так, що власне серце билося гучніше за гуркіт довкола.

Стіни застогнали, наче живі, під ударами хвиль. У кімнаті стояв пил, аромат диму і гару — був важким, пекучим і різав горло. Десь упала балка, здійнявши клуби білого вапна й попелу, які осіли на її обличчі, змішуючись зі сльозами.

Тая, не розуміючи, чи стоїть вона, чи лежить, відчула під руками гострі уламки скла. Світ хитався, розпливався, тільки червоні відблиски полум’я прорізали густий морок. Повітря швидко нагрівалося, жар обпік щоки. Вона знала — дерев’яний будинок згорить миттєво.

На карачках, задихаючись, дівчина поповзла вперед, намацуючи шлях у задимленому мороці. Серед розтрощених меблів та обгорілих шматків стін вона побачила свою куртку. Схопила її, наче рятівний оберіг, і повзла далі, поки не вибралася до пролому в стіні.