10.2

Уже сидячи серед біженців із сусідніх сіл, Тая дивилася на людей навколо. Їхні очі були спустошені, налякані й розгублені. Люди похилого віку сиділи нерухомо, дивилися кудись у порожнечу — так, ніби все вже втратили. Волонтери ходили туди-сюди з сумками продуктів і теплим одягом, психологи намагалися говорити, та мало хто знаходив сили відповісти. Ті, хто мав більше стійкості, швидко вливалися в життя табору: допомагали готувати їжу, розбирали одяг, збирали пакети для інших.

Таї ж усе це здавалося несправедливим до кісток: за що їм таке?

Їм виділили дві розкладушки у спортивній залі. Володя поїв і відразу заснув, а Тая лежала з відкритими очима, прокручуючи в голові кожну мить останніх годин. Її не відпускала думка: останньою розмовою з Максом була сварка… Невже саме вона залишиться в пам’яті назавжди? Сльози тихо стікали щоками, падали на коліна гарячими краплями.

Раптом згадалося, як баба Ніна з чорним від плачу обличчям пішла в дім.
— Баба Ніна! — Тая аж схопилася. Вони так і не зателефонували їй.

Вискочивши до жінок, у яких бачила телефони, дівчина попросила:
— Можна скористатися вашим телефоном? Дуже потрібно.
— Звісно, бери, — одна жінка без вагань простягнула смартфон.

Номер баби Ніни Тая пам’ятала напам’ять — вона часто дзвонили їй, коли у Макса ще не було власного телефону.

— Алло, хто це? — почувся старечий голос.
— Це я, Тая. Макс живий! Ми знайшли його під уламками, він у лікарні. Лікар сказав, що буде жити.
У слухавці почувся схлип.
— А де Володя?
— Спить… Не хвилюйтеся, я скоро відновлю свій номер і вам зателефоную. Ми встигли вчасно.
— Дякую… — голос тремтів.
— Випийте заспокійливе, бабусю. Максу потрібно, щоб ви були сильні.
— Так-так, звісно…

Поклавши слухавку, Тая повернула телефон власниці.
— Не підкажете, де можна купити новий телефон і сімку?
— Магазини всі зачинені… Але я спитаю у знайомих, може хтось зможе допомогти.
— Буду дуже вдячна.

Повернувшись до свого місця, Тая побачила, що Володя розмовляє з чоловіком.
— Це Микола, — представив він. — У нього магазин, він почув, що тобі потрібен телефон.
— Я приніс новий, — сказав Микола, простягаючи коробку. — Не топовий, але хороший.
— Дякую. Скільки я вам винна?
— Для вас — нічого.
— Ні-ні, так не буде. Я розрахуюсь. Ваша допомога може врятувати тих, хто справді не має за що купити. Давайте я оплачу, а ви допоможете ще комусь.

Відновлення сім-карти зайняло небагато часу. Тая телефонувала останніми днями всього на три номери — і всі їх пам’ятала. Вона одразу набрала маму, але знову почула тиша: «поза мережею».

— Досі не відповідає…
— Може, вишку знесли, — відповів Володя. — Головне, що ти подзвонила нашій ба, а тоя геть за неї забув.
— А твій телефон де?
— Розрядився.
— Давай сюди, — дівчина підключила його до зарядки.

— Що плануєш далі? — обережно спитав він.
— Не знаю… Мама просила їхати за кордон.
— Може, так буде правильно. Оксана вчора вже поїхала.
— Але я хочу знати, що буде з Максом.
— Я чув розмову медсестер… Він може не вижити.
— Не смій! — різко перебила Тая. — Він виживе. Він повинен!

Вона відчула, як серце стискається, а в грудях піднімається хвиля протесту.

— Тобі треба їхати, — твердо сказав Володя. — Тут небезпечно. Сідай в авто і їдь. Я залишусь і буду дзвонити.
— Ти себе чуєш? Як я можу його полишити?!
— Він сам мені казав: якщо з ним щось трапиться, я повинен переконати тебе виїхати за кордон.
— Він живий! І йому потрібна буде допомога. Я не можу його залишити.
— Ти бачила його… Він довго буде в лікарні. Їдь.
— Не хочу це слухати, — Тая різко піднялася. — Нікому я нічого не винна.

Вона вийшла зі школи й попрямувала в парк. Сіла на лавку. Куртка, що й досі пахла гаром, гріла плечі. Запхавши руки в кишені, Тая намацала складений аркуш — один із тих листів, які вчора забрала зі скриньки в погребі.

«Того ранку я прокинулася щасливою. Здавалося, ніщо не могло затьмарити радість довгоочікуваного сімейного затишку. Але доля мала свої плани.

У двері несамовито гупав Тімоті — один з останніх дітей, що народилися в нашому поселенні. Його руді кучері, які завжди стирчали в різні боки, надавали йому трохи бешкетного вигляду. Зазвичай його обличчя сяяло усмішкою, від якої теплішало на серці. Та цього разу воно було бліде й перекривлене жахом.

Його руки тремтіли, коли він хапався за дверний косяк, ніби боявся впасти. У великих зеленкуватих очах застигла паніка, і навіть крізь розгубленість у його погляді читався відчай. Я відчула, як холодок пробіг уздовж хребта, стираючи ранкову радість — наче світ сам завмер, чекаючи, що він скаже.»

— Тімоті, ти що, біг аж від самого поселення? — запитала Інгрід, набравши води та простягнувши хлопчику чашку.

Він залпом випив воду, кілька разів глибоко вдихнув і лише потім заговорив:

— Воїни розіслали розвідників у різні боки. Біла на світанку бачила кілька груп, що розходилися в різні напрямки.

— Чому Чорний мене не розбудив? — насупилася Інгрід, відчуваючи легкий прихований страх.

— Ну, це сама в нього спитай, — знизав плечима Тімоті. — Біла прикликала Гріні, і вона все розповіла Мілені. У поселенні вже всі збирають речі в кошики, тварин загнали. Лишилися тільки ви.

Інгрід спробувала викликати Чорного через зв’язок, але він не відповідав.

— Чорний не реагує на мій клич, — стривожено повідомила вона, відчуваючи легкий холодок тривоги.

— Він зараз зайнятий, — поділився Тімоті. — Дракони розподіляють, хто понесе кошики і в якій послідовності летітимуть. Старі дракони, хоч і вперті, але з ними домовитися легше. Найбільше проблем із молодими, з тими, хто взагалі не йдуть на контакт.

— Так, група відчужених може створити проблеми, — погодився Дір, сівши за стіл і потерши обличчя, остаточно проганяючи сон. — Можливо, вони пережили щось жахливе.