Глава 16

Глава 16

Наступного ранку Тімоті та Лів прийшли до будинку майстра-каменяра, що стояв неподалік центральної площі міста. Майстер, огрядний чоловік із короткою сивою бородою, уважно вислухав їхню історію та переглянув кілька кам'яних зразків, які Тімоті приніс із собою.

— Ви кажете, що обізнані в роботі по каменю? — запитав він з легкою підозрою, обережно тримаючи один із зразків у руках. — Якщо це твоя робота, то дуже вмілий майстер. Вона коштує сотню золотих. Повір мені, хлопче.

— Я багато років працюю з каменем, — впевнено відповів Тімоті.

Майстер задумливо погладив бороду, потім кивнув:

— Потрібні статуї богів, але майстрів, здатних на таку роботу, мало. Хочете спробувати?

Тімоті з ентузіазмом погодився. Через годину його вже вводили до майстерні.

— Ось замальовки для богині Лади, і тут для Мокоші.

Тімоті підійшов до місця роботи. Всі інструменти на столі були незвичні для нього, але, беручи в руки молоток і долото, він відчув, як вони ідеально збалансовані, і працювати ними було справжнім задоволенням.

— Можеш користуватися цим, — вказав каменяр на інструменти. — Вибери один з нарисів. Спочатку зробиш в малому розмірі. Якщо королю сподобається, замовлення на великий витвір буде твоїм.

— Ось цю, — обрав Тімоті, передаючи нарис статуї богині.

— Добре, — кивнув майстер. — Ось шматок мармуру, який можеш використати.

Спочатку інші майстри придивлялися до нього з недовірою, але коли Тімоті взявся до роботи, скепсис швидко зник. Молоток і долото рухалися в його руках із неймовірною точністю. Через кілька годин із грубого шматка мармуру почали проявлятися контури величної постаті.

Колеги перешіптувалися між собою, дивуючись:

— Такий молодий, а працює, як досвідчений майстер…

— Хто ж його вчив?

— Мабуть, самі боги, — додав третій із ноткою поваги.

Лів, яка подавала інструменти, помітила, як Тімоті повністю занурився в роботу, ніби навколо нього не існувало нічого. Його рухи були плавними, а обличчя — зосередженим.

— Він справжній митець, — сказала вона майстру-каменяру, який прийшов подивитися як йдуть справи.

— Ще б пак, — згодився той. — Якщо він завершить цю роботу так, як почав, обов’язково запропоную йому місце в нашій гільдії.

Тімоті навіть не чув похвали. Усі його думки були зайняті тим, щоб кожна риса статуї передавала велич і силу божества, для якого вона призначена.

Інгрід і Дір повільно крокували довгими коридорами королівської бібліотеки, озираючись на величні полиці, що сягали самої стелі. Салім одразу відділився від них, коли вони переступили поріг, зникнувши серед рядів книг. Запах старого пергаменту та шкіри огортав усе приміщення, створюючи атмосферу мудрості й таємниці.

Вони зупинилися перед важкими дерев’яними дверима, за якими зберігалося сховище найцінніших томів.

— Сюди доступ лише для обраних, — суворо промовив охоронець, перехрестивши руки на грудях.

— Але ми шукаємо інформацію про древніх істот, — пояснила Інгрід. — Ми… ми дослідники.

— Це не змінює справи, пані, — відповів він, ледве киваючи. — Старі книги надто цінні, щоб дозволяти будь-кому до них торкатися.

Розчаровані, вони повільно відійшли від стійки бібліотекаря.

— Що тепер? — спитав Дір, зупинившись на вузькій бруківці перед бібліотекою.

— Шукатимемо інші способи, — відповіла Інгрід, стискаючи сумку з нотатками.

Їхня наполегливість привернула увагу однієї з бібліотекарок, яка кілька разів бачила їх у читальному залі. Наступного ранку вона підійшла до них, стишуючи голос:

— Ви дійсно цікавитеся древніми книгами?

— Так, — кивнула Інгрід.

— Тоді вам слід звернутися до майстерні книг, — прошепотіла жінка. — Вони займаються реставрацією старих текстів. Інколи це єдиний шлях до сховищ.

Не гаючи часу, Інгрід і Дір вирушили до майстерні. Їх зустрів суворий майстер із пронизливим поглядом, який уважно вислухав їхню історію.

— Ви вмієте працювати з книгами? — запитав він, оглядаючи їх із підозрою.

— Я навчався палітурному ремеслу, — відповів Дір.

— А я займаюся копіюванням текстів, — додала Інгрід.

Майстер недовірливо хмикнув, але погодився взяти їх на випробувальний термін.

Спершу вони виконували просту роботу: сортували сторінки, наносили клей на палітурки, готували фарби для текстів. Одного дня робітники майстерні мали викинути невдалу партію клею, але Дір втрутився:

— Дайте мені спробувати виправити, — сказав він і, додаючи кілька інгредієнтів, урятував партію.

— Гаразд юначе, ти справді знаєш, що робиш, — визнав майстер.

Після цього Інгрід почала пропонувати свої ідеї для оптимізації копіювання текстів. Її винахідливість допомогла створити перший друкарський станок у майстерні.

Через два місяці майстер дозволив їм працювати зі старими книгами. Нарешті вони отримали доступ до сховищ бібліотеки, де зберігалися легенди про драконів.

— І що це? — запитав Дір, гортаючи одну з книг. — Набір казок для дітей?

— Схоже на те, — зітхнула Інгрід. — Тут немає нічого, що могло б нам допомогти.

Розчаровані, вони залишили сховище, але обидва розуміли: шлях до істини буде набагато складнішим, ніж вони гадали.

Мілена сиділа на лавці в невеликому внутрішньому дворі школи лікарів, насолоджуючись теплим ранковим сонцем. На столі перед нею лежали кілька книг про анатомію та лікувальні властивості трав, а поруч — блокнот із власними замітками. Вона уважно переглядала сторінки, коли відчула, що хтось наближається.

Перед нею з’явився старший вчитель на ім'я Майстер Едвін — невисокий чоловік із сивим волоссям, але палаючими очима, що відразу видавали його допитливу та жваву натуру.

— Ви знову тут? — усміхнувся він, підходячи. — Я вже почав думати, що ви забули дорогу до власного дому.

— Як можна не приходити сюди? — відповіла Мілена, трохи соромлячись. — У вашій школі стільки цікавого…