Глава 14

Глава 14

Вже пізно ввечері Тая попрощалася з Максимом і повернулася до табору біженців, де на неї вже чекав Володя.
— Ти довго, — сказав він, простягаючи їй ланчбокс із їжею.
— Я читала йому, — тихо відповіла дівчина. Вона на мить замовкла, збираючись із думками. — Почула розмову між медсестрами… Вони думають, що він не виживе. Кажуть, там сильні внутрішні пошкодження… — ком у горлі не дозволив їй говорити далі.

— Лікар казав те саме, — тихо додав Володя. — Я вже попередив Ба…

Між ними запала важка, задушлива тиша. Лише перед сном Володя знову заговорив:
— Тая…
— Ммм?
— Я вже про все домовився. Якщо… якщо це трапиться.
— Не говори мені такого, — голос її зірвався, а горло стислося в спазмі.
— Якщо він помре, я піду у військо. Помщуся за брата.

— Я не хочу про це чути, — прошепотіла вона, різко відвернулася й накрилася з головою, відгороджуючись навіть від світла лампочки в коридорі.

Сон тієї ночі був уривчастий, нервовий. Вона то прокидалася, то знову поринала у темряву снів. І лише коли з’явився Максим — сон утримав її довше у своїх тенетах.
— Я прийшов попрощатися. Мені час, — його голос лунав наче з далекої безодні.
— Макс, ти не можеш… — слова душив клубок у горлі.
— Я кохаю тебе, — він пригорнув її до себе, але замість тепла вона відчула холод, що обплів усе тіло.

Від того холоду вона різко прокинулася. Сіла на ліжку, витираючи гарячі доріжки сліз. Телефон показував п’яту ранку. Удалині чулося глухе гупання вибухів, які ставали дедалі гучнішими. Люди в таборі почали прокидатися, метушливо збирати дітей, швидко спускатися до підвалу школи.

Володя схопив Таю за руку й потягнув за собою.
— Ходімо вниз!
Але вона зупинилася, вирвала руку.
— Я не хочу туди… Поїхали в лікарню. У мене погане передчуття.

Сидячи в авто перед лікарнею, вони не розмовляли. Тиша не була важкою чи незручною — просто слів не існувало для того, що відчували обидва.

О сьомій ранку задзвонив телефон Володі. На екрані світився стаціонарний номер.
— Алло… — він уважно слухав голос у слухавці, а потім, віднявши телефон від вуха, заплакав так тихо й беззахисно, ніби боявся зламати цю крихку тишу.

Тая й так зрозуміла, що сталося. Після нічного сну, після того сновидіння, вона була вже готова до цієї звістки. Лише кілька сліз самі собою скотилися її щоками, холодними, мов осіння роса.

Прощання пройшло швидко. Коли труну опустили в могилу, серце Тая ніби вирвалося з грудей. Вона не витримала — вибігла з кладовища, заховалася в авто й дала волю крику та сльозам, стискаючи кермо так, що біліли пальці.

Вона не хотіла повертатися до могили. Дві години, поки Володя залишався поручз могилою брата, Тая провела в автівці, дивлячись, як краплі дощу ковзали по склу, наче віддзеркалення її власного болю.

Коли він нарешті сів у салон, його голос був глухий, але рішучий:
— Я дізнався, куди можна піти.

— Ти про що?

— Військо. Приватні частини зараз масово набирають новобранців.

Тая здригнулася.
— Володя… ти впевнений?

— Так. Я не пробачу їм його смерть. — У його очах горів вогонь ненависті, змішаний із розпачем. — Підкинеш мене?

— Так, звісно. Куди? — вона відчула, як її голос зрадницьки тремтить.

Він дістав з кишені зім’ятий аркуш із адресою. Тая відшукала її на карті, ввела в навігатор і завела машину. Весь шлях вони мовчали.

Лише перед воротами огородженої території вона наважилася порушити мовчанку:
— Я поїду з країни.

— Це правильно, — кивнув він. — Краще, щоб ти була подалі від усього цього.

— Обіцяй, що будеш писати. — Вона схопила його за руку, наче боялася відпустити.

Володя міцно пригорнув її до себе.
— Обіцяю. Давай зустрінемось після всього… коли ти повернешся.

Він глянув їй прямо в очі.
— Обов’язково.

Цю ніч Тая провела серед потоку машин, що повільно рухався трасою, віддаляючись від столиці. Повільно, але невпинно вона віддалялася від минулого. Десь о третій ночі, коли потік зменшився і на шляху почали траплятися пусті заправки, Тая зупинилася біля однієї з них. Зачинившись в автомобілі, опустила водійське сидіння і вкрилася маленьким покривалом. Ця ніч була без снів — лише тиша, що обволікала її, і ритмічний шум двигунів, що чувся з дороги.

Вранці її розбудив стук у бокове скло.
— Доброго ранку, я охоронець, — чоловік дивився на неї з легким жалем у очах. — Ми вже відкрилися. Дівчата кажуть, що бензин ще є, якщо вам потрібно заправитися.

— Дякую, — Тая протерла очі. — На яку колонку можна під’їхати? Мені дев’яносто п’ятий потрібен.

— Під’їжджайте на третю. Зальємо десять літрів, більше, на жаль, не можемо.

— Дякую вам.

Швидко заправивши машину, Тая попрямувала до каси для розрахунку.
— У нас ще є хот-доги і кава, — запропонували їй.
— Лате, будь ласка, і два хот-доги.

Касири швидко видали замовлення. Торгові полиці були майже порожні, але декілька пляшок води вдалося придбати. Тож у дорогу Тая вирушила ситою і з водою про запас.

Перед кордоном стояли величезні затори — усі прагнули виїхати. Заїхавши в село, дівчина запитала у перехожого, де можна заночувати.
— Можеш у мене заночувати, — відповів старий чоловік. Його вигляд не був загрозливим. Тая кивнула, і разом із дідусем вони поїхали до його дому.

На подвір’ї бігали діти, ходили люди.
— Це мої онуки з дітьми, — пояснив він, — але для тебе знайдемо місце, щоб переночувати.

Одна з жінок поділилася одягом, Таю нагодували і постелили постіль на літній кухні. Пізно ввечері зробивши каву, вона вийшла на дворик, який уже опустів. На лавці сидів дід Панас.
— Чого не спиш?
— Хочу послухати ніч, — відповіла вона. — Останні мої ночі були сповнені звуками війни, а тут так тихо, що важко повірити, що йде війна.

— Я був малим, коли закінчилася остання війна, — сказав дід. — Вона забрала надто багато життів.