Глава 17 Останній політ драконів

Острів, що понад століття перебував у тиші та спокої, знову ожив, наповнившись гомоном і рухом, які здавалися чужими його звичній тиші. Повернення дракенів і драконів принесло із собою шум, гамір і невгамовний рух, від якого всі давно відвикли.

Вже більше місяця ніхто з дракенів не залишав острова. Морські дракони створили навколо Дракнесу потужну зону відчуження, яка ставала нездоланною перепоною для будь-якого корабля. Високі хвилі, темні хмари та безжальні шторми негайно здіймалися, якщо хтось наважувався наблизитися. Чутки про це швидко розійшлися морськими шляхами, відбиваючи бажання відважних мандрівників шукати шлях до загадкового острова.

Тим часом небо над Дракнесом кипіло життям. Дракони, звиклі до необмеженої свободи польотів, тепер мусили літати по черзі, уникаючи зіткнень. Кількість крилатих створінь значно зросла, і їм доводилося вигадувати нові правила, аби хоч трохи приборкати хаос.

Діти, народжені дракенами за межами острова, тепер, отримавши можливість вільно бігати й гратися серед будинків, створювали ще більше шуму. Поверненя всіх призвело до того, що всі покоління дракенів зібралися разом, і здавалося, ніби сам острів став занадто тісним.

Чвари через обмежений простір спалахували дедалі частіше. Щоб запобігти суперечкам, по всьому острову почали будувати нові будинки для молодих сімей. Групки будинків поступово розширювалися, заповнюючи вільні ділянки, а лісові галявини ставали новими поселеннями. Тепер Дракнес, який довгий час здавалося покинутим, знову ожив.

Сидячи в кріслі перед будинком, Інгрід усміхалася, дивлячись на чоловіків і драконів, які разом будували нові будинки. Її думки були зайняті очікуванням дива – зовсім скоро вона зможе взяти на руки свою дитину, відчути її тепло, торкнутися крихітних пальчиків. Серце наповнювалося радістю та передчуттям нового життя, яке вже зовсім поруч.

Та раптом різкий біль у низу живота змусив її скрикнути й схопитися за підлокітники крісла. Несподіваність відчуття збила її з думок, але вона вирішила, що це просто випадковий спазм. Однак біль повернувся – сильніший, тривожний, зриваючи з обличчя усмішку. Коли відчуття повторилося знову і знову, Інгрід зрозуміла, що зустріч із дитиною настане швидше, ніж вона гадала. Серце завмерло – радість змішалася з тривогою. Чи буде все добре? Чи встигнуть допомогти?

Чорний дракон з’явився так швидко, відчувши через зв'язок біль він полишив свою сплячу пару і полетів до своєї дівчинки. Його гучний рик привернув увагу чоловіків, і Дір, побачивши дракона, відразу зрозумів, що сталося щось важливе. Відкинувши інструменти, він поспішив до будинку. Біля дверей вже метушилися жінки, а Рагнар із затиснутими кулаками стояв поруч, неспокійно кидаючи погляди на двері.

– Інгрід народжує. – Голос Рагнара був тривожним. – Мілена каже, що дитина йде стрімко, але тіло Інгрід ще не готове.

Слова пробивалися крізь шум крові в голові Діра. Він відчув, як тривога обвиває його серце холодними щупальцями.

– Я повинен бути поруч із нею, – твердо сказав він, зробивши крок до дверей.

Але шлях перегородила Меліса, що стояла в дверях, ніби стіна.

– Ти будеш тільки заважати, – сухо кинула вона, навіть не глянувши на його обличчя. – Залишся тут.

– Меліса, прошу… – Він благав, але в її очах не було жалю.

Розуміючи, що нічого не доб’ється, Дір важко опустився на землю біля вікна спальної кімнати. Зсередини долинали крики Інгрід, сповнені болю і відчаю. Від кожного її зойку він здригався, ніби ці крики розривали його зсередини. Кілька разів він рвався до дверей, але Рагнар із батьком стали живою перешкодою.

Сонце сіло, а будинок продовжував наповнюватися звуками метушні. Жінки виходили забирати відра з чистою водою і червонуваті краплини, які він помічав на їхніх руках та спідницях тривожили його. Кров.

Інгрід вже не кричала. Її крики змінилися на тихі стогони й плач, ледь чутні крізь гомін. Ця тиша здавалася страшнішою за все. Дір уявляв найгірше – безпорадний, він сидів, пригорнувши голову до колін, молячи світ, аби він врятував її і дитину.

Крики Інгрід поступово затихли, замінившись тихим плачем, але саме цей плач, наповнений відчаєм і болем, пронизував Діра до самої душі. Він відчув, як по спині пробіг холод, а груди стиснуло так, ніби звідти викачали все повітря. Дір притиснув голову до колін, намагаючись стримати тремтіння, але спогади хлинули на нього, як бурхливий потік.

Перед його внутрішнім зором раптом виникла Інгрід – така, якою вона була вперше, коли він побачив її в будинку Мілени. Вона була худою, крихітною дівчинкою з блідою, майже синюватою шкірою. Тоді він не розумів, чому його дід, який завжди був поруч, раптом почав проводити з нею стільки часу. Ревнощі до дівчинки, яка відняла у нього діда, змусили його тікати з дому.

Він прокрався до будинку Мілени, сердито налаштований, але, побачивши Інгрід, яка тихо плакала, уткнувшись у подушку, всі його емоції миттєво змінилися. Її сльози збентежили його, розчарування й злість розчинилися, залишивши лише бажання допомогти.

– Чого ти плачеш? – спитав він тоді, не знаючи, що ще сказати.

– Мені сумно, – відповіла вона, не піднімаючи голови. Її голос був слабким, майже нечутним.

– Хочеш, розвеселлю тебе? – запропонував він, хоча ще хвилину тому не мав жодного наміру заводити з нею розмову.

– Радість мені не допоможе, – буркнула дівчинка і відвернулася.

Дір здивовано нахмурився. Її слова здалися йому незрозумілими, навіть дивними. Але замість того, щоб піти, він підтягнув табурет, сів поруч і почав допитуватися:

– Чому ти так думаєш?

– Мій дракон полетів. І в мені щось зламалося. Так каже Мілена, – тихо промовила Інгрід, трохи повернувши голову.

– У людині не може щось зламатися, – відповів хлопчик упевнено. – Ти ж не іграшка.

– Я сама не розумію, – прошепотіла вона, і її голос тремтів.

– Мій тато вчив мене ремонтувати речі. Може, я зможу полагодити те, що в тобі зламалося? – сказав Дір і посміхнувся так тепло й щиро, що Інгрід раптом відчула, як у грудях щось заскреблося, відгукуючись на цю усмішку.