Глава 16 Розкол світу

Світанок на острів прийшов із поганими новинами. Інгрід прокинулася ще задовго до світанку — дитина, яка почала ворушитися, не давала заснути. Жінка відчувала трепетне щастя від поштовхів маленького життя всередині. Сім місяців минуло з тієї миті, як вона дізналася про свою вагітність. Ще трохи — і вона зможе взяти свою дитину на руки.

Лежачи без сну, Інгрід поринула у спогади. В пам’яті сплив той день, коли Чорний прилетів до них і почав емоційно щось пояснювати, зовсім заплутавшись у словах. При цьому він нервово тупотів і метався довкола, здіймаючи метушню.

— Що трапилося? — стривожено запитала Інгрід, спостерігаючи за своїм драконом. Його поведінка була настільки незвичайною, що жінка вже почала побоюватися найгіршого. — Чорний, ти поранений?

— Та ні, це… щастя! — дракон не припиняв стрибати та тупотіти, наче велетенський граційний птах. — Все буде добре! — Його голос був схожий на рев вітру в ущелині, а рухи ставали ще більш енергійними.

— Чорний, заспокойся, — голос Інгрід став твердішим. — Ти лякаєш мене. Скажи нарешті, що сталося.

Дракон різко зупинився й втупив свої великі очі в жінку.

— У твоєму стані не можна нервувати, — прогарчав він вже спокійніше, але серйозно. — А я відчуваю, що ти переживаєш.

— О, всі дракони світу, нарешті скажи по суті! — Інгрід дратувалася все більше, малюючи уявою страшні сценарії.

— У тебе буде дитинча, — проголосив він, придивляючись до її живота.

— Що? — Жінка ошелешено приклала руки до свого ще плоского живота. — Ти впевнений?

— Я відчуваю нове життя в тобі. Воно почало відчуватися сьогодні, — дракон нахилився, випускаючи теплий подих прямо на її живіт.

Радість накрила Інгрід хвилею. Вона давно не сподівалася стати матір’ю, і тепер ця новина здавалася подарунком долі.

— Що трапилося? — раптом на порозі з’явився Дір, босий, у самих лише штанях, але з готовністю до бою в очах.

— У нас буде дитина! — вигукнула Інгрід і кинулася йому на шию.

Чоловік на мить застиг, ніби його розум намагався збагнути почуте, а потім вибухнув сміхом і щастям. Він обхопив дружину та закружляв її на руках. Поцілунок, що з’єднав їх, здавався нескінченним.

— Гей, не забудьте про мене! — ревнув Чорний, нагадуючи про свою присутність.

Інгрід розірвала обійми з чоловіком і, повернувшись до дракона, обхопила його морду руками.

- Дякую, — прошепотіла вона, і її слова наповнили серце дракона теплом.

— За що? — запитав він.

— За те, що ти завжди поруч, — жінка ніжно поцілувала його в морду.

Спогади перервав голос дракона, що пролунав у її свідомості.

— Дракони летять на острів, — схвильовано сказав він.

— Дір, прокидайся! Щось трапилося! — Інгрід швидко підвелася з ліжка, накинувши сорочку.

— Що? Ти народжуєш? — Дір підхопився, розгублено бігаючи по кімнаті. — Вода! Рушник! Кличемо Мілену!

— Заспокойся, — втомлено відповіла Інгрід. — Я не народжую.

— Тоді чому ти мене будиш?

— Дракони повертаються на острів, — пояснила вона.

— Щось трапилося на материку, — раптом пролунав голос Бура в його голові.

— Бур каже, що їм довелося рятуватися втечею, — передав Дір.

— Тоді ходімо дізнаємося, що сталося, — рішуче сказала Інгрід, стискаючи руку чоловіка.

У Велику залу почали збиратися всі дракени, які перебували на острові. Дракени, на яких вони прилітали, плавно спускалися на розчищені галявини в центрі острова. Як тільки дракени спускалися зі спини, величезні крилаті створіння піднімалися в повітря, змахуючи крилами, й обережно приземлялися трохи осторонь, щоб не заважати іншим. Їхні рухи були граціозними, але в кожному помаху крил відчувалася потужність і сила.

Діставшись до Великої зали, Інгрід і Дір уже зустріли Лів із Тімоті.

– Ти знаєш, що трапилося? – Лів привітно обняла Інгрід, але в її голосі чулося занепокоєння.

– Поки що не зрозуміло, – відповіла Інгрід, намагаючись не видати власних хвилювань.

– Давайте підійдемо ближче, – запропонував Тімоті, притримуючи дружину за руку.

Усі вчотирьох рушили до столу, за яким зазвичай засідала Рада. Там уже зібралися старійшини й сам староста, який мав би бути в цей час у Східному королівстві. Атмосфера в залі була напруженою, а в повітрі відчувалася гнітюча невідомість.

Коли всі присутні зайняли свої місця, у залі запанувала тиша, настільки глибока, що можна було почути найменший звук. Вона свідчила про готовність слухати.

Велика зала була побудована так, щоб кожен у ній міг добре чути промовця. Той, хто виходив на невеликий підйом у центрі, одразу опинявся в полі зору всіх присутніх. Зараз туди піднявся Дем’ян. Його обличчя було зосередженим, а в очах світилися втома й тривога.

– Учора ввечері мене викликав до себе король Східного королівства, – почав він рівним голосом, але кожне його слово відбивалося у серцях слухачів. – Він зажадав, щоб дракени та дракони поклонилися йому та стали його слугами.

Гомін, що здійнявся серед присутніх, свідчив про обурення та абсурдність таких вимог. Проте Дем’ян підняв руку, закликаючи до тиші.

– Почувши нашу відмову, – продовжив він, чекаючи, поки вщухне гул, – він вирішив захопити нас силою. Тому всі дракени та дракони залишили Східне королівство. Ми більше не зможемо допомагати його жителям. Тепер їм доведеться виживати самостійно.

Його слова повисли у повітрі, наче грізний вирок.

– Діду, які новини доходять з інших королівств? – Дір підвівся, розуміючи серйозність ситуації.

Староста, здавалося, постарів ще більше. Його плечі опустилися, а голос став майже приглушеним.

– На жаль, Південне королівство теж вирішило підкорити нас. Дракони вже летять на острів. Бо... боюся, нам доведеться захищатися, – його голос затих, але ці слова почули всі.

– А Західне та Північне королівства? – промовив Лайон, нахилившись уперед, ніби від цього залежала відповідь.