Глава 15 Землі драконів

За десять років клопіткої роботи землі Ордену Дракенів стали самостійно забезпечувати всі потреби поселенців. Після ночі пожежі команда, яка залишилася на материку, вирішила перебратися жити на Землі Драконів. На місці вони побудували перший дерев'яний будинок із єдиною кімнатою, що став їхнім тимчасовим притулком.

Місцеві мешканці, яких наймали для розкладання вогнищ, згодилися залишитися працювати. Під їхнім керівництвом за місяць, поки корабель із Лайсою повернувся назад з Дракнесу на материк, вдалося зорати перше поле та звести дерев'яні будинки для тих, хто вирішив працювати на Орден.

Одного ранку, коли Дір і Салім перевіряли споруджені будинки, до них підійшов старий члоловік із найманців.

— Мої люди хочуть знати, чи надовго ви тут, — промовив він, потираючи руки, обвітрені від тяжкої роботи.

— Ми тут надовго, Хальварде, — відповів Дір, глянувши чоловікові просто в очі. — Якщо ви залишитесь із нами, то ми створимо щось більше ніж маленьке поселеня.

— Що значить "більше"? — перепитав Хальвард, примружившись. Його голос звучав із недовірою, але в погляді з’явився інтерес.

— Ми будуємо не просто поселення, — втрутився Салім, тримаючи в руках сувій із записами. — Це буде місце, де кожен матиме змогу працювати й жити без страху втратити все. Жодних боргів, жодної залежності від місцевої знаті. Тільки чесна праця.

Хальвард задумався, потім кивнув:

— Люди залишаться. Їм потрібна надія. Але є одне питання: чи гарантуєте ви, що їх не покарають за роботу на вас?

— Усі угоди укладені відповідно до законів, — пояснив Салім, розгортаючи один із договорів. Його голос був упевнений, навіть трохи офіційний. — Жоден суддя не зможе знайти в них порушень.

— Досі жодного разу не бачив таких документів, — задумливо мовив Хальвард, переглядаючи текст. — Ну що ж, ми залишаємось.

Тим часом жителі міста, які спостерігали за тим, як на обпалених землях почала проростати перша трава, намагалися повторити успіх Ордену. Вони підпалювали сусідні землі, але нічого не досягли. Зрештою, багато бідняків, які втратили все, прийшли до Ордену в пошуках роботи та кращого життя.

— Бачиш, я ж казала, що вони прийдуть, — усміхнулася Інгрід, стоячи поруч із Діром біля нового перекопаного клаптика землі.

— Вони приходять, бо бачать результат, — відповів Дір, оглядаючи поле, де вже працювали люди. — Але це ще не означає, що всі будуть вірними.

— Тому я й призначив Густава відповідальним за охорону, — сказав Салім підходячи разом з чоловіком,. — Він добре знає людей і зможе визначити, кому можна довіряти.

— А ми вже організували групи, які патрулюють поселення, — підтвердив Густав, кивнувши. — Люди налаштовані серйозно, ніхто не хоче ризикувати тим, що вони тут знайшли.

Із часом деякі працівники привели із собою худобу, і на землях Ордену з’явилися пасовища. Перші корови та вівці паслися на полях, які раніше здавалися мертвими.

Інгрід стала душею нового поселення. Вона займалася з дітьми, навчала їх читати, писати та розповідала історії про драконів. Щоразу, коли вогнище згасало і день закінчувався, вона сідала разом із малечею й відкривала книги, написані про давніх хранителів землі.

— Дракони — це не просто легенда, — говорила вона, проводячи пальцем по сторінці. — Вони дають родючість землі й силу тим, хто в них вірить.

Діти слухали з широко відкритими очима. Кожен отримав власний примірник розповідей про драконів. Ці книги були простими, написаними так, щоб навіть наймолодші могли їх зрозуміти. Поступово віра в драконів проникала в серця не тільки дітей, але й дорослих.

— Це правда, що земля стала такою родючою завдяки драконам? — якось спитала одна з жінок, спостерігаючи, як зелені паростки прориваються крізь ґрунт.

— Правда, — відповіла Інгрід, впевнено посміхнувшись. — Ті, хто вірить, завжди отримують винагороду.

Протягом перших п’яти років Орден пережив найважчі часи. Членам Ордену Дракенів доводилося постійно переміщатися між островом Дракнес та материком, везучи припаси, укладаючи угоди та захищаючи свої права.

Салім, який відповідав за договори та бухгалтерію, не раз опинявся в центрі судових розглядів. Представники місцевої влади намагалися знайти найменшу прогалину в документах про купівлю землі, щоб відсудити родючі угіддя.

— Як довго ще це триватиме? — спитав Дір, знімаючи з плечей дорожній плащ після чергової поїздки до міста.

— Поки вони не зрозуміють, що програли, — відповів Салім, сідаючи за стіл із паперами. — Але ми не дамо їм навіть найменшої можливості.

— Ти впевнений, що цього вистачить? — уточнив Дір, нахилившись над договором.

— Закон на нашому боці, — сказав Салім. Його голос був спокійним, але в очах читалася втома. — Але король.

— Король? — Дір звів брови.

— Він хоче забрати ці землі силою, — зітхнув Салім. – Однин з прислужників розповів, що в королівському домі обговорюють захоплення.

Ця загроза стала реальністю влітку п’ятого року. Королівські війська з’явилися на кордоні земель Ордену, сподіваючись залякати людей і змусити їх віддати родючі поля.

Всі жителі поселення на Землях драконів вийшли на захист свого дому. У цей момент вперше за багато років дракони показалися людям вдень.

Коли королівські вояки наблизилися до перших будинків, Інгрід з Салімом, які вночі прилетіли на своїх драконах на материк, покликали їх. Коли дракони наблизилися до поселення всі вартові не вірячи своїм очам почали тікати.

— Що це за чудовиська?! — вигукнув один із солдатів, кидаючи свій спис.

Зеленокрилий видав низький рев, від якого затремтіли навіть дерева. Чорний дракон, навпаки, мовчки кружляв у небі, випромінюючи загрозу самою своєю присутністю.

— Відступаємо! — закричав командир, спостерігаючи, як дракони спускаються нижче, їхні тіні накривають людей.

— Це вони! Дракони захистять нас! — вигукнув один із жителів поселення, піднявши руки до неба.