Глава 15

Глава 15

Цю ніч Тая теж провела в діда Панаса. Його велика родина приймала її, наче рідну. Баба Маруся легко ввела дівчину в коло жінок під час приготування вечері. Разом накрили стіл на двадцять душ, навіть вареників встигли наліпити. Гомін і сміх заповнювали хату, і ця тепла метушня захоплювала Таю. У неї ніколи не було такого — великої, галасливої родини. В її житті завжди була лише мама, дідусь із бабусею, та ще сусідські хлопці, які прийняли її за свою. Тепер одного з них уже не було серед живих, а з іншим… чи зустрінуться вони знову?

Коли всі розійшлися, Тая вийшла надвір. На лавці сидів дід Панас і скручував самокрутку.

— Чому ти сама, дитино? — озвався він, пускаючи дим у нічне повітря.

— У мене нікого немає, — тихо промовила дівчина. Їй було боляче зізнаватися у цьому. Сотні разів вона думала про це в тиші, але сказати вголос — було вперше.

— У кожного хтось та є, — дід подивився на неї з ніжністю.

— У мене нікого, — ще тихіше повторила вона.

— Ти дуже сумна й мовчазна. Я бачив, як дівчата намагалися розговорити тебе, а ти замкнулася в собі, — Панас затягнувся самокруткою і з насолодою видихнув.

— Нас завжди було четверо: я, бабуся з дідусем і мама. Вона постійно тяжко працювала, мала свою будівельну компанію, тож рідко була поруч. Мене виховали дідусь із бабусею. Вони завжди були зі мною… аж поки не стало їх. І тоді я втратила все. — Тая ковтнула клубок у горлі. — У день їхньої смерті мені зробив пропозицію хлопець, якого я кохала з дитинства. Та я його відштовхнула… і відштовхувала аж до того дня, коли все це почалося. В нашу останню зустріч ми посварилися. І тепер я ніколи не скажу йому, що кохаю… — сльози потекли з очей.

Дід загасив самокрутку й обійняв Таю.

— Він знає, дитино, — його стареча рука лагідно гладила її волосся, поки вона виплакувала біль. — Духи наших рідних чують і те, чого ми не встигли сказати. Не треба картати себе.

— Але ж… як?

— Вони вищі за земні образи. Я поховав чотирьох синів. І з наймолодшим ми дуже посварилися — він хотів іти на війну мститися за братів. Його доньці Марині було тринадцять, та навіть це його не зупинило. Коли прийшла похоронка в його тридцять три, я не міг повірити, що вже не зможу попросити пробачення. Та коли привезли тіло, він наснився мені й сказав: усе знає і не тримає зла. — Скупа сльоза скотилася по щоці старого. — Твій коханий теж усе знає. І колись ви зустрінетеся. Якщо не в цьому світі — то в іншому.

— В іншому… — Тая завмерла. Тиша села заколисувала, даючи час на роздуми. — Діду Панасе, я хочу їхати за кордон. І не впевнена, що повернуся. Прошу вас подбати про мій автомобіль. За кордоном я не хочу водити, бо мене чекає довга дорога. Якщо я не повернуся за рік — продайте його або віддайте на ЗСУ.

— Добре подумай над цим. Не можна так різко рубати, — зітхнув старий.

— Я вже все зважила. Баба Маруся казала, що у вас є родич, який допоможе швидше перейти кордон. Тож я б хотіла рушати вже завтра.

— Ой, дівчино, поспішаєш ти…

— Мені потрібно. Є справа, яку просила виконати бабуся. І я мушу.

— Як знаєш, — погодився дід. — Подзвонимо вранці й домовимось.

— І ще… чи зможе хтось із ваших дівчат підвезти мене?

— Авжеж. Не переймайся. Скажу Марусі, щоб зібрала тобі харчів у дорогу, а дівчатам — щоб підібрали одяг на перший час.

— Дякую вам за все.

— Іди вже спати, — мовив Панас.

Тая підвелася, обняла його і тільки тоді повернулася до хати. У кухні на неї вже чекала постіль.

О шістнадцятій Тая перетнула кордон. З іншого боку її одразу захопив вир біженців — людей було багато, їх розмістили в таборі. Стоячи серед натовпу, вона відчувала дивне поєднання страху і полегшення: нарешті позаду залишався відомий світ, але попереду — невідомість. У думках крутилися спогади про дім, дідусеві поради і бабусині усмішки.

На ранок вона вирушила на автовокзал і сіла на автобус до Кракова, але вийшло так, що потрапила лише на пізній нічний рейс. Дорогою Тая подумки перебирала всі дрібниці, які доведеться взяти з собою, і водночас намагалася тримати себе в тонусі — не дозволяти страху запанувати над серцем.

О дев’ятій ранку Тая заселилася в готельний номер, де планувала затриматися на кілька днів, чекаючи рейсу до Осло. Вона розклала речі, заглянула у вікно на вулиці Кракова і відчула, як на серце лягає сум: місто здавалось чужим і водночас чарівним. Вона пригадувала бабусині слова: «Куди б ти не йшла, бережи себе і свої мрії».

Весь час у готелі Тая залишалася переважно в номері, залишаючи його лише для коротких походів у магазин. Вона придбала теплий одяг, зручний рюкзак — тягати все в ручній сумці було надто тяжко, і ноутбук, щоб бути на зв’язку й вести записи про подорож. Під час цих прогулянок по магазинах вона не раз зупинялася, прислуховуючись до власних думок: «Чи вистачить мені сміливості й терпіння? Чи зможу подолати цей шлях одна?»

У день перельоту Тая підготувала квитки на рейс до Тронгейму і купила квиток на автобус від аеропорту до міста. Листи зі своєї скриньки вона переклала до сумки, а саму скриньку залишила бабі Марусі як пам’ятну річ. Кожен лист був маленькою частиною її життя, і дивлячись на них, Тая відчувала тепло і біль водночас.

Діставши кілька листів, дівчина сіла на ліжко.

« Коли човен наблизився до величної гавані Кальдона, ми були здивовані маштабами міста. Воно було величезним, незлічена кількість будинків які губилисся десь за горизонтом. А на високому пагорбі, що здіймався над берегом, височів замок із каменю. Він був величезним, в нас перехопило дух від побаченого.

Лів і Тімоті обмінялися здивованими поглядами.

— Нарешті! — прошепотіла Лів, не зводячи очей із будівлі. — Я вже думала, що ніколи не побачу тут каменю.

— І це не просто будинок, а цілий замок, — додав Тімоті, вказуючи на прикрашені колони, що блищали в променях сонця.