Серед поселенців був Сайрон — досвідчений командир торгового корабля, який провів більшу частину життя у морських подорожах. Його кучеряве волосся з сивими пасмами та зморшки на обличчі розповідали про десятки небезпечних рейсів, а руки, покриті старими шрамами, легко впізнавали кожен вузол і мотузку. Він часто розповідав дивовижні історії про далекі острови, що знаходилися на краях відомих карт, про береги, де лише дикі рифи й гострі скелі могли потопити будь-який корабель.
— Там не можна висадитися без маленьких човнів, — повторював він, а голос звучав так, ніби відлуння моря ще й досі відбивалося в ньому.
Коли Сайрону повідомили, що йому потрібно дістати свої старі карти для підготовки до нової подорожі, його очі загорілися. Людина, яка більшу частину життя провела у скитаннях, нарешті осіла заради палкого кохання до дружини, що страждала на морську хворобу. Тепер, коли відкривалася нова можливість для подорожей, він із задоволенням доторкнувся до своїх старих карт, що були намальовані власноруч, з любов’ю і точністю майстра.
Карти були бездоганно промальовані: кожен острів, кожен риф, кожен вигин берегової лінії виглядав живим. Здавалося, ніби ти дивишся не на папір, а на справжні острови: можна відчути шурхіт хвиль, запах солоного моря та гострий подих вітру, що обдуває скелі. Навіть найменші деталі викликали захоплення — маленькі затоки, рідкісні деревця на кам’янистих мисах, тіні, які відкидали хмари на воду.
Покладаючись на ці карти, Сайрон показав де знаходяться поселення, порти та безлюдні місця, шляхи де кораблям можна було залишатися непоміченими іншими мореходьцями. Його пальці ковзали по карті, проводячи по маршрутах, де можна було пролетіти повз спостерігачів, а очі світилися радістю від нових пригод.
Усі були захоплені підготовкою до великої подорожі. Одні будували великі корзини для транспортування, інші займалися організацією перевезення людей та тварин. Найважливішим завданням було зробити конструкції зручними для драконів. Корзини були великими й міцними, обтягнуті товстими шкурами, щоб захистити від холодного вітру під час польоту. Вони нагадували старі конструкції для перевезення овець, тільки набагато більші і здатні витримати вагу людей та всього майна.
Будівництво йшло швидко, особливо завдяки молодим драконам, яким не сиділось на місці. Вони бігали між деревами, інколи виляючи хвостами і створюючи легкий шквал повітря, що здіймав пил і шурхіт листя. Стара зелена дракониха залишалася спостерігачем: її погляд, спокійний і уважний, слідкував за тим, щоб молоді не пошкодили конструкцій. Її онук, завжди сповнений енергії, постійно норовив бути в центрі подій, підстрибуючи й хлюпаючи лапами у вологу траву, не звертаючи уваги на заборони.
Щоб вмістити все, поселенцям довелося побудувати двадцять великих корзин. На роботу пішло більше тижня, кожна деталь вимагала уваги та терпіння. Але в день осіннього рівнодення роботи припинилися — у повітрі відчувався запах опалого листя, холодний подих вітру нагадував про швидке наближення зими, а сонце, що пробивалося крізь хмари, відбивалося на блискучих шкурах драконів, створюючи відчуття, що світ навколо завмер у передчутті майбутніх пригод.
В цей день Інгрід, яку розбудила Мілена ще до світанку, хотіла лиш трохи поспати. Її тіло протестувало проти ранкового підйому: чотири дні поспіль вона спала по кілька годин, і втома відчувалася у кожному м’язі. Та Мілена не дала їй жодного шансу.
— Інгрід, досить спати, вставай! В нас сьогодні ще багато справ! — голос знахарки був таким бадьорим, що ніби вона спала більше за неї.
Дівчина все ще перебувала у світі своїх снів, коли Мілена рішуче зняла ковдру. Холодний дотик повітря змусив її здригнутися.
— В тебе сьогодні весілля. Ти виходиш заміж.
— Яке заміж? Ти взагалі про що? — сонна Інгрід морщила чоло і намагалася пригадати, що відбувається.
— Сьогодні осіннє рівнодення, і твоє весілля з Діром.
— Ми його перенесли, десь після облаштування на новому місці.
— Ні, воно відбудеться сьогодні.
Інгрід розгублено заморгала, відчуваючи, як серце почало прискорено битися. В її голові крутилися думки: «Все ще не готове, нічого не прикрашено, як же…?»
— Все поселення готове до святкування. Тому досить спати, а то я виллю на тебе відро води, щоб прокинулася.
— Ну добре, встаю… — сказала Інгрід, піднімаючись, хоча тіло її все ще відчувало втому.
Мілена вже розбудила домовий вогонь і приготувала чавун з водою. Повітря швидко наповнилося запахом трав, а в кімнаті стало жарко. Поки Інгрід ще злегка бурмотіла і намагалася опиратися, Мілена витягнула бочку на середину кімнати, підготувала тканину для обтирання та ароматні масла для миття.
Як тільки Інгрід вмилася, Мілена посадила її на табурет і почала ретельно розчісувати волосся. Довгі пасма, трохи скуйовджені після сну, піддавалися вмілим рукам знахарки, яка водночас заплітала складні коси вплітаючи в них останні квіти та стрічки..
— Вода вже нагрілася, роздягайся і залазь у бочку, — сказала Мілена, і тепло від паруючої води підбадьорювало Інгрід.
Дівчина навіть не сперечалася. Тепер вона відчувала: сьогодні дійсно вийде заміж. Серце билося швидко, а руки тремтіли від поєднання хвилювання і радості.
Завершивши омивання і одягання жінки пішли до капища богів.
Перед капищем Лади, богині кохання, Інгрід зупинилася на мить, вдивляючись у світлі постаті дерев і промінь сонця, що пробивався крізь листя. Вона принесла дари: стрічки ніжних кольорів, ароматні квіти. Наречені зазвичай несли такі дари, укладаючи їх перед капищем, і Лада радо приймала їх — на ранок стрічки та квіти зникали, богиня забирала їх собі.
Інгрід сіла на камінь перед капищем, відчуваючи холодну шорсткість каменю під руками. Вона закрила очі і затягнула пісню-молитву: голос її лунав тихо, ніжно, тремтів від емоцій, переплітаючись із шелестом листя й далеким дзвоном води в струмку неподалік. Кожне слово промовлялося серцем, а не тільки вустами, наповнене бажанням добра, любові та захисту для тих, кого вона любила.