Глава 7

Глава 7

– Справжнє кохання… Ви пронесли його крізь усе життя, – подумала Тая, і серце її защеміло від ніжності.

Вона згадала, що жодного разу не бачила, аби бабуся з дідом сварилися. Вони завжди підтримували одне одного – і в радості, і в труднощах. Навіть у тих безумних ідеях, які здавалося б ніхто не сприйняв би серйозно, дід жодного разу не відмовив бабусі. Їхня єдність була тим самим невидимим корінням, що тримало родину міцно в ґрунті життя.

Зробивши кілька невдалих спроб додзвонитися до мами, Тая зрештою написала Максу коротке повідомлення: «Чекатиму тебе». Потім, ніби відчуваючи, що їй потрібно ще щось важливе дізнатися, швидко збігала до погрібу по наступного листа.

«Врятована дракониха не бажала йти на контакт — і не дивно після всього, що довелося їй пережити. Та попри страх і біль, у її погляді не було злості до людей чи жаги помсти. Вона не прагнула знищити нас.

Я вже тоді знала про обміни богів і боялася: а раптом, не витримавши всього пережитого, вона просто випустить вогонь, зітре нас у попіл, а магія богів розчинить її саму в потоках енергії?

Мені було важко осягнути ці справи богів. Та й Чорний тоді ще не міг до пуття все пояснити. Лише з часом дракони навчилися переймати людську манеру мови — і замість образів та видінь почали частіше передавати нам цілі думки.

А того ранку…»

Гучне ревіння, що порушило ранкову тишу, змусило Діра та Інгрід миттєво забути про все інше. Серце билося шалено, і вони одночасно звелися на ноги, вибігаючи з будиночка. На галявині перед ними розгортався ледь стримуваний хаос: поранена дракониха намагалася піднятися.

Її масивне тіло тремтіло від слабкості, крила, хоч і частково загоєні, звисали безсило. Кожна спроба розкрити їх супроводжувалася важким ревінням болю, що рвалось крізь ранкову тишу і змушувало повітря тремтіти.

Чорний і Біла кружляли навколо, неспокійно топчучи землю. Їхнє низьке ричання віддавалося в грудях Діра і здавалося попередженням: “Будьте обережні”. Вони намагалися донести до драконихи щось важливе — що вона в безпеці, що вони поруч, — але її страх і біль робили будь-яку комунікацію майже неможливою.

Інгрід прислухалася до Чорного. Його напружене ричання, легке здригування тіла, напруга в повітрі — усе це говорило більше, ніж слова. Вона вдивилася в очі Діра:
— Вона не розуміє, де вона і хто ми, — прошепотіла, голосом, що ледве стримував тривогу. — Чорний каже, що нам краще залишитися осторонь. Вона може подумати, що ми вороги.

Дір кивнув, серце стискаючи від напруги.
— Що будемо робити? — тихо запитав він, готовий втрутитися миттєво, якщо щось піде не так.

— Спостерігати, — відповіла Інгрід, стискаючи його руку. — Вона мусить сама зрозуміти, що тут немає небезпеки. Але потрібен час.

Дракониха ще кілька разів намагалася підняти крила. Кожен рух супроводжувався хаотичним ривком і ревом болю, що відлунював по всій галявині. Нарешті, виснажена, вона впала на землю, важко дихаючи. Чорний обережно підійшов до неї, обнюхав морду, а Біла доторкнулася крилом, ніби передаючи силу і спокій.

— Вона заспокоюється, — тихо сказала Інгрід, вдивляючись у сцену. — Це добре. Вона дозволить їм допомогти. Але нам поки краще не втручатися.

Перші промені сонця торкнулися землі, і повітря стало трохи прозорішим, теплішим. Мілена, зібравшись із рішучістю, рушила до полянки. Кожен крок давався важко: серце стискалося від страху, ноги ніби важчали. Це не був звичайний страх — це була інтуїція, яка прошіптувала їй про небезпеку, але водночас підказувала правильний шлях. Вдихнувши кілька разів, вона зібралася і рушила вперед.

Вийшовши на галявину, Мілена побачила дракониху, яка вже прийшла до тями. Дорослі дракони кружляли навколо, передаючи їй хвилі спокою, і це дивним чином відчулося навіть людині. Серце Мілени стислося одночасно від страху і захоплення. Вона обережно обійшла дракониху так, щоб та її бачила, але не відчувала загрози.

Інстинктивно дракониха відступила, побачивши Мілену. Крила затріпотіли, але піднятися вона не змогла. Її ревіння і гарчання проривалися крізь ранкову тишу, а руки Мілени затремтіли від хвилювання. Вона не відступила:
— Не бійся мене, — тихо промовила, виставивши руки вперед. — Я хочу лише допомогти.

Дракони тихо загарчали, підтверджуючи її слова. Хвилі спокою повільно розтікалися галявиною, огортаючи Мілену і дракониху. Тіло великої істоти напружилося, потім трохи розслабилося. Страх у її очах поступово змінювався довірою.

Інгрід і Дір спостерігали, як величезна постать повільно піднімається на лапи, тримаючи крила напіврозкритими. Повітря навколо наповнилося енергією і напругою, а кожен звук, кожен рух здавався надзвичайно важливим.

— Вона чує тебе, — прошепотіла Інгрід, вдивляючись у дракониху. — Тепер залишилося не злякати її остаточно.

Дір стискав її руку ще міцніше, готовий до будь-якого ривка або несподіваного руху. Галявина наповнилася напругою і очікуванням — і водночас дивною надією. Цей день міг стати першим кроком до довіри між людиною і драконячою істотою.

Вона припинила задкувати й принюхалась. Запах людини був дивним, але водночас рідним, теплим і приємним. Дракониха зробила кілька обережних кроків вперед, піднімаючи величезну голову й прислухаючись до шелесту трави під лапами. Мілена стояла нерухомо, серце калатало в грудях, адже кожен рух істоти здавався невизначеним і непередбачуваним.

— Не бійся мене, — тихо промовила вона, виставляючи руки вперед. — Я не ображу тебе. Я прийшла перевірити твої рани. І оскільки ти вже отямилася, нам потрібно вправити твої крила.

Мілена глибоко вдихнула, згадуючи картинку з попереднього дня: дракониха, яка панічно намагалася розкрити крила, але страх і біль повністю блокували її рухи. Зібравши волю, вона зробила крок вперед — і раптом спіткнулася, впавши на землю.

Мить тиші пройшла повз, здавшись нескінченною. Дракониха блискавично підскочила, нахилилася, намагаючись допомогти їй підвестися. Але вона раптом зупинилася, ніздрі здригнулися, очі розширилися від власного страху. Велика істота відступила назад, похитнувшись на лапах, мов намагаючись самостійно впоратися з розгубленістю.