Глава 6

Глава 6

Хоча Тая й не планувала заснути тієї ночі — думала, що від пережитого стресу очей не зімкне, — проте, сидячи біля батареї з листами в руках, непомітно задрімала. На ранок прокидатися було боляче: тіло затекло, руки та ноги не слухалися, а голова розколювалася від важкої тупої болі.

— Боже, чого ж усе так болить? — пробурмотіла вона, глянувши на годинник і на мить застигнувши, ще навіть не шоста ранку. — І чого це я так рано прокинулася, та ще й без будильника…

Змирившись із раннім пробудженням, Тая подалася на кухню. Налила собі кави, нарізала домашнього хліба, що вчора приніс Максим, намазала варенням із погріба. Хотіла бодай трохи відчути смак звичайного життя. Але життя й нові «гості» села мали інші плани. Рівно о пів на сьому ранку тишу розірвав жахливий гуркіт: залпом випущені ракети врізалися в будинки, і вулиці наповнила страшна какофонія вибухів, тріску й криків.

Тая відразу кинула чашку на стіл і щодуху побігла до погріба. Та побачивши, що за два будинки снаряд влучив у сусідів, вона рвучко розвернулася назад. Першим ділом закрила скриню з листами, схопила коробку з фотографіями, перенесла в погріб. За другим разом забрала ще урни з попелом бабусі й дідуся, їхні портрети. Лише після цього спустилася в погріб, прислухаючись до того, що відбувається нагорі.

Гуркіт тривав довго, здавалося, що години. Насправді за годину все стихло. Та ще півгодини Тая сиділа нерухомо, ніби боялася навіть поворухнутися. І тільки тоді обережно вибралася назовні.

Зимовий ранок зустрів її ясним сонцем і чистим небом без жодної хмарини. І ця спокійна картина різала очі після того, що відбувалося. Згадавши про сусідський дім, у який потрапила ракета, дівчина побігла на дорогу. Біля згарища вже зібралися люди — товпилися навколо залишків зруйнованої хати. Від колись затишного дому нічого не лишилося, тільки чорні обвуглені балки та димучі руїни.

— Тая! — крізь натовп пробирався Максим. Він був у сажі з голови до п’ят і тхнув димом. — З тобою все гаразд?

— Так, — розсіяно відповіла вона, намагаючись підібрати слова. — А вони…?

— Їм прилетіло майже відразу, — тяжко зітхнув хлопець. — Старих відвезли до лікарні. Сильні опіки, але живі.

— Яка допомога потрібна? — Тая вже твердо дивилася йому у вічі.

— Пожежу загасити не вдалося, пожежні навіть не виїхали. Поки тихо — допоможемо перебрати, що залишилося. Складемо в сарай, далі господарі самі розберуться.

— Добре. Показуй.

Робота тривала майже п’ять годин. Тая повернулася додому вся в сажі, руки подряпані, волосся пахло димом. Але результат був: вдалося знайти документи, які старий заховав у печі, та гроші, що дивом лишилися під уламками. Навіть кілька фотографій уціліли — хоч краї й обпалені, але обличчя добре видно. З меблів і одягу не залишилося нічого, проте чавунні каструлі баби Галі витримали — лише трохи погнулися.

Вдома Тая сіла на стілець, щоб перевести подих. Сил не було навіть рухатися. Та все ж піднялася, пішла у ванну — потрібно змити з себе весь бруд і запах попелища. Одяг відразу кинула в пральну машину, а сама швидко стала під душ, мов боялася, що щомиті знову почнеться обстріл.

Лише після того, як вона привела себе до ладу й пральна машинка завершила роботу, Тая вирішила навідатися до сусідів. Баба Ніна щиро зраділа її приходу, але, на жаль, чоловіків удома не було.

— Таєчко, вони ще не поверталися. Як учора ввечері пішли, так і досі нема. І на дзвінки не відповідають, — жінка хвилювалася, і це було помітно. Вона ж із чоловіком виростила їх як рідних. Батьки Максима та Володі загинули в автомобільній аварії, а хлопці, що саме гостювали тоді в бабусі з дідом, залишилися жити в них.

— Я сьогодні бачила Максима біля згорілого будинку. З ним усе гаразд — лише закіптюжений був та пах димом.

— А додому зайти не міг? От негідник…

— Та не хвилюйтеся так. Вам не можна.

— Ти права…

— Давайте я краще чаю вам заварю.

Чай із пиріжками зробив свою справу: баба Ніна потроху розслабилася й весело щебетала, згадуючи, якими бешкетниками хлопці були в дитинстві. Нарешті й самі вони повернулися. Від них тягло димом і гаром, тому баба Ніна не пустила їх далі порога, змусивши роздягатися, щоб не заносили весь бруд, що в’ївся в одяг. Лише після купання й переодягання хлопці сіли до столу й заходилися швидко наминавати борщ.

— Тая, ти зранку не злякалася? — Максим намагався завести розмову з дівчиною, та баба Ніна весь час перебивала.

— Жуй, а то ще вдавишся! Коли їси — не розмовляють! — бурчала стара, і розмова так і не розпочалася.

Тільки після того, як тарілки спорожніли, баба Ніна відпустила молодь і заходилася поратися на кухні.

— Ходімо до моєї кімнати. Не хочу надвір, — Максим кивнув, і Тая, прихопивши свою чашку, пішла за ним.

— У тебе нічого не змінилося, — вона розглядала різні фігурки на поличках та купи книжок, що були розкидані скрізь. — Ти й досі стільки читаєш.

— Так.

— Максе… — дівчина в одну мить із замріяної стала серйозною. — Як вони за три дні могли дійти так далеко? Невже ніхто не зупиняв?

— Розумієш, у нас немає зброї. Нема чим відбиватися.

— Як це — немає?!

— А так. Людей, які вміють воювати, мало. Зброї теж обмаль. Якщо нам не допоможуть із-за кордону — нас просто захоплять.

— Це жахливо…

— Так, але ми нічого не можемо вдіяти. Вся надія тільки на допомогу.

— Я не розумію, навіщо це все? Невже вони не бачать, що гинуть цивільні?

— Їм байдуже. Вони стріляють навмання, просто по селу.

— Невже це тепер наша реальність? Мені важко повірити…

— Тая, їдь із села. Не знаю, що буде далі, але я прошу тебе — виїжджай зараз. Доки ще можна. Бо згодом виїхати може вже не вдасться.

— Може, хоча б бабу Ніну заберу?

— Вона не поїде. Ми вже вмовляли. Накричала на нас і вигнала з кухні.

Тихий стукіт у двері перервав розмову. Двері відчинилися, й у кімнату просунулася голова Володі.