Глава 5

Глава 5

Максим прийшов з непустими руками. Загорнута в рушник, а ще поверх — у теплу кофту — баба Ніна передала варену картоплю та биточки на вечерю.

— Ти вже їв? — запитала Таї, намагаючись виглядати доброю господинею, і одразу діставала два набори посуду.

— Ні, — відповів хлопець, дивлячись на неї з надією.

— От і добре, — посміхнулася Таї, намагаючись пожартувати, — не будеш дивитися, як я їм.

Макс не засміявся.

— В погребі ще повинні бути помідори з останньої консервації. Сходиш?

— Так, звісно, — коротко відповів він і вийшов.

Таї видихнула з полегшенням, спостерігаючи за його спиною.

— Чому все так складно? — пробурмотіла собі під носа. Ще недавно їм було так легко разом, а тепер навіть залишаючись удвох, вони відчували незручність і напруження.

— Та я ще взяв баклажанів твоєї ба, — пролунало за спиною, і Таї різко обернулася. Максим стояв у дверях, не роззуваючись, ніби готовий забрати їх назад, якщо вона відмовить.

— Звісно, не проти, — сказала вона, трохи посміхаючись. — Сама їх люблю.

— До речі, це остання баночка.

— Як остання? — Таї завмерла. — Коли я востаннє спускалася, їх там було не менше двадцяти.

— Ну твоя мама часто приїздила, — пояснив Макс. — То ж скоріш за все баклажанчики твоєї ба їй зайшли.

— Сідай уже. Будемо їсти, — покликала вона, коли чоловік пройшов до столу. Таї взялася відкривати банки і розкладати все на тарілки.

— З інших сіл нічого не чути? — запитала вона, намагаючись зберегти спокій.

— Та не дуже, — відповів Макс. — У нас між своїми постами зв’язок не надто стабільний, а з інших сіл — взагалі майже нічого.

— У всіх є телефони, чому не можна просто зателефонувати?

— Всі дзвінки можна прослухати. Якщо проговоришся, рашисти можуть отримати важливу інформацію.

— Ааа… — Таї відчула, як по спині пробіг холодок. — Чуєш, навіть якщо вони прорвуться до нас, як ви зможете їх зупинити? У них ж танки, автомати, усе інше…

— Ми робимо окопи, — спокійно пояснив він, — щоб не так легко було проїхати. Маленькі групи непомітніші, і ми вчасно попередимо, якщо ворог пройде повз.

— Тобто ви навіть телефони не використовуєте?

— Ми встановили на телефон рацію, постійно слухаємо хвилю та передаємо все необхідне.

— Макс, як думаєш, коли все закінчиться?

— Українці сильний народ, — промовив він упевнено, — тож думаю, все швидко закінчиться. Не може ворог пройти до Києва.

Раптово сильний вибух пролунаний зовсім близько змусив їх обох замерти. Свист та шум літаків заповнили все навколо.

— На підлогу! — крикнув Макс, миттєво тягнучи Таю під стіл. — Ти зараз підеш у погріб і залишишся там, поки все не затихне.

— А ти? — здивовано спитала Таї, вцепившись у його руку.

— Я піду дізнаюся, що відбувається.

Макс швидко довів її до погреба і, не чекаючи, сам зник у темряві. Тая сиділа там, притискаючись до стін, поки шум обстрілів поступово не стих десь опівночі.

Коли небезпека минула, вона повернулася до дому. Сівши біля батареї, грілася: холод погріба, змішаний з напругою та страхом, пробирав до кісток. Перші обстріли у своєму житті залишило слід, і заснути все ще було неможливо. Ще більше хвилювала думка про Макса.

Взявши в руки недочитаний лист, вона влаштувалася зручніше поруч із батареєю і почала читати, намагаючись хоча б трохи заспокоїти розум.

«Лише під ранок мені вдалося заснути, коли перші промінці сонця обережно торкнулися віконного скла. А наступного ранку Дір пирййшов і , дракон дозволив йому наблизитися до будиночка..

Взагалі дракони дуже чутливі і через зв’язок вони відчувають усі переживання свого Дракена. Так і Чорний зрозумів: настав час для розмови.»

Хлопець здивувався, але не зволікав. Повільно, намагаючись не привертати зайвої уваги, він прокрався повз дракона, який уважно спостерігав за кожним його рухом. Дір постійно оглядався, відчуваючи важкий погляд істоти на собі, і нарешті, діставшись дверей легенько постукав.

— Інгрід, це я, Дір. Можна зайти? — тихо промовив він.

Відповіді не було. Тиша в будинку здавалася непроникною, наче стіни всмоктували звук. Дір прислухався, не помічаючи, як морда дракона наблизилася до нього. Істота уважно стежила, як хлопець робить кроки, вивчаючи кожен рух. Для дракона було очевидно: цей юнак важливий для Інгрід.

Раптовий рик позаду змусив Діра підскочити й ледь не впасти. Лежачи на м’якому ґрунті, він підняв очі на величезну морду Чорного. Очі, чорні й глибокі, немов ніч, уважно розглядали його, а величезні ніздрі роздувалися, вдихаючи його запах.

— Ти мене налякав, — пробурмотів хлопець, намагаючись зберегти спокій, хоча серце калатало, ніби хотіло вирватися з грудей.

Дракон нахилив голову, немов вивчаючи його слова, а потім глибоко видихнув гарячий пар просто в обличчя Діру. Це виглядало майже як грайлива насмішка.

В той момент двері будинку різко розпахнулися, і перед ними постала заспана Інгрід.

— Що тут відбувається? — спитала вона, заплющивши очі від сліпучого ранкового світла.

— Твій дракон хоче, щоб я від страху помер, — пробурмотів Дір, намагаючись не сміятися і зберегти спокій, хоча весь його погляд світився нервовим хвилюванням.

Інгрід, розгублена, крокнула вперед, водночас відчуваючи, як серце прискорено калатає.

Почувши це, дракон ображено фиркнув і, випустивши гарячий пар в обличчя Діру, відступив від дверей. Потім розкрив свої величезні крила і злегка піднявся в небо, зникаючи серед ранкового туману.

— Що ти наробив? А якщо він більше не повернеться? — тривожно прошепотіла Інгрід, спостерігаючи за його польотом.

— Інгрід, я прийшов поговорити з тобою, а не сваритися! Будь ласка, давай поговоримо, — крикнув Дір, не знаючи, як іще підійти до неї.

— Не хочу нічого слухати! — вибухнула дівчина і, не витримавши, розплакалася. Вона різко вибігла з будинку й побігла у бік, куди полетів дракон, намагаючись розгледіти його в небі.