4.2

«Тієї ночі я залишилася поруч із драконами. Розповідала їм усе, що сталося за десять років. Про те, як важко було після його відльоту. Про втрати, про порожнечу. Вони слухали уважно, а я відчувала дивне полегшення, ніби слова знімали з мене тягар.

Вранці я прокинулася сповненою сил. Такою живою я не почувалася дуже давно. Роками ніби хтось непомітно висмоктував із мене енергію. Пізніше ми дізналися, що це — наслідок мого зв’язку з Чорним. Чим далі ми були один від одного, тим гірше нам ставало. Це могло закінчитися смертю — і моєю, і дракона. Зв’язок об’єднував нас, робив одним цілим. Та ніч, проведена в його обіймах, повернула мені баланс сил.

Батько й староста турбувалися: як люди житимуть поруч із драконами? Чи це безпечно? Чи, навпаки, принесе більше загроз, ніж користі?»

— Інгрід! — голос Рагнара пролунав у лісі, і дівчина швидко побігла йому назустріч.
— Я приніс тобі сніданок, — сказав він, простягаючи рушник із їжею. — Староста хоче знати, чи дракони залишаться надовго. Ти ж казала, що розумієш їх.
— Тату, я не знаю… — відповіла Інгрід, відчуваючи, як на душу падає тінь. Вона розуміла: залишатися тут для драконів може бути небезпечно.

Сівши на повалене дерево, повільно почала їсти. Чорний відчув її смуток, підійшов і легенько штовхнув мене головою в плече.
— Ти чому штовхаєшся? — здивувалася вона.

Він передав хвилю емоцій: спершу тривогу, потім спокій і теплі спогади. Перед очима промайнули образи: старий будинок, коли він був тут востаннє; потім — оселя поруч із великим будинком, достатньо просторим для драконів. На подвір’ї — біла дракониха, а поряд бавиться маленький дракончик.

Інгрід завмерла.
— Ви хочете залишитися? — її голос тремтів від здивування.

Чорний нахилив голову й рішуче закивав. Це виглядало кумедно, але дуже щиро. Я мимоволі посміхнулася.
— Ти стаєш схожим на людей, — пожартувала вона, гладячи його по шиї.

— Тату, вони залишаються! — вигукнула дівчина, обіймаючи Рагнара. Радість лилася через край.

Краєм ока вона побачила, як Дір пробирається між деревами. Не думаючи, побігла до нього, схопила за руки й закрутила в несподіваному танці:
— Вони залишаються! Вони залишаються!

Спершу він розгубився, але швидко піддався веселому настрою. Вони сміялися, кружляючи, доки обом не забракло подиху.

— Познайомся, це Дір, — сказала дівчина Чорному, коли привела хлопця до нього.

Дракон нахилив голову, глибоко вдихнув запах хлопця й завмер. Щось у ньому нагадало йому запах Інгрід. І він зрозумів: Дір — пара його дівчинки.

Чорний легенько підштовхнув його до дівчини й обдав теплим подихом. І тоді вона побачила образи: він поруч із білою драконихою… а вона поруч із Діром.

Її обличчя спалахнуло. Опустила погляд, але не стримала усмішки. Ледь чутно кивнула — це була відповідь на його послання.

Дір помітив, як щоки Інгрід раптово запалали.
— Що з тобою? — запитав він, щиро здивований.

— Чорний… зрозумів, що ми з тобою… пара, — тихо відповіла дівчина, не підводячи погляду.

— І ти через це червонієш? — він спробував усміхнутися. — Ти ж скоро станеш моєю дружиною.

— Ой, ти нічого не розумієш! — обурено вигукнула Інгрід, вирвала руку з його долоні й різко відвернулася.

— Інгрід, почекай. Я хочу поговорити, — наполягав Дір, зробив крок уперед. Але Чорний перегородив йому шлях, спокійно, але впевнено, немов справжній охоронець.

Дір розгубився.
— Інгрід, він мене не пропускає! — кинув він у її бік.

Вона лише стиснула губи й удавала, що не чує.
— Забери свого дракона! — додав він, уже з роздратуванням.

Тим часом Рагнар і староста, які спостерігали за сценою здалеку, обмінялися поглядами й тихо вирушили назад до поселення. Там вони скликали мешканців і оголосили новину: дракони хочуть залишитися. Люди були здивовані, перешіптувалися, але відкрито ніхто не заперечував. Після короткої ради вирішили допомогти: облаштувати місце для драконів поруч із селом і подбати про ресурси.

А от Дір не знаходив собі місця. Він лишився в лісі, неподалік від драконів, до самого смеркання, намагаючись зрозуміти, що сталося. Увесь день Інгрід уникала його, а кожна спроба поговорити розбивалася об її мовчання.

— Що я зробив не так?.. — прошепотів він у темряві, швидше сам до себе.

Чорний стежив за ним уважно. Він відчував, що хлопець щиро хоче владнати ситуацію, але не знає, з чого почати. Дракон перевів погляд на Інгрід, яка сиділа осторонь, нервово перебираючи травинки між пальців.

Пізніше того вечора Чорний обережно наблизився до дівчини, торкнувся її думок і передав хвилю спокою та турботи.

— Я… не знаю, як це пояснити, — прошепотіла вона, наче відповідаючи на його безмовне запитання. — Може, я просто боюся…

Дракон нахилив голову, чекаючи продовження.

— Боюся, що він може відкинути мене… чи почати сміятися… — зізналася вона, і навіть для самої себе ці слова звучали плутано.

Дракон замислився. Він зрозумів: причина була радше в емоціях, ніж у логіці. Це мало вирішуватися між нею та Діром, без його втручання. Та зараз Інгрід була надто розгубленою, тож він вирішив дати їй час.

Наступного ранку Дір повернувся до лісу, сповнений надії, що цього разу вдасться поговорити й розвіяти всі непорозуміння. Але дні минали, і нічого не змінювалося.

Пройшов тиждень. Інгрід залишалася з драконами, наче весь інший світ перестав для неї існувати. Дір досі не зміг вирвати з неї жодного пояснення. Її мовчання і холодність гнітили його, а ревнощі з кожним днем лише пускали глибше коріння.

Одного вечора, не витримавши більше, він вирушив до Рагнара.
— Відтоді, як з’явилися дракони, Інгрід більше не хоче мене бачити, — почав Дір, заходячи до хати. Його голос тремтів, хоч він і намагався говорити твердо. — Що я зробив не так? Чому вона уникає мене? Невже… вона мене розлюбила? Рагнар, скажіть, що мені робити?