Глава 4

Глава 4

Ранок для Таї почався несподівано. Її розбудив незрозумілий гул, що долинав з вулиці. Серце тривожно стиснулося. Не тямлячи себе, вона вискочила надвір у тому, в чому спала.

По вулиці повільно, але впевнено рухалася військова техніка.

— Невже і сюди вже дійшли?.. — пролунав стурбований голос сусідки.
— Бабо Ніно, це чиї? — Тая швидко підбігла ближче.
— Наші хлопці, — жінка кивнула на два танки й броньовану машину, які промчали й зникли серед дерев на кінці вулиці.

— А ти чого гола вискочила? Ану, марш у дім! — Вона взяла дівчину за плечі й легенько підштовхнула. — Ще, диви, застудишся. Одягайся і приходь на сніданок. Хлопці якраз повернуться з чергування, трохи перепочинить.

Повернувшись у тепло дому, Тая раптом відчула, як змерзла. Швидко натягнувши спортивний костюм, вмилася, почистила зуби. Погляд упав на зім’ятий лист, який вчора так і не дочитала. Витягла його з-під подушки, обережно розправила й поклала до дерев’яної скриньки.

— Пізніше повернуся, — прошепотіла в тишу, ніби боялась порушити спокій дому.

Взявши телефон, вона ще раз набрала номер мами, але той знову залишався «поза мережею». Зітхнувши, Тая накинула куртку й пішла до сусідів.

Ледь постукавши, увійшла до хати сусідів. Зняла взуття, повісила куртку й рушила на кухню, звідки долинав гучний голос телевізійного диктора.

— …на околицях міста точаться бої. Наші війська підірвали мости, щоб ворог не просунувся далі. Люди йдуть пішки, тікаючи з територій, куди вже дійшов ворог…

— Це так страшно, — тихо промовила Тая.

— Ой, Таєчка, ти вже прийшла! — Баба Ніна швидко збавила гучність. — Це зовсім близько, вони вже майже на порозі.

— Не переживайте, наші хлопці нас обов’язково захистять.

— Твоя правда, — кивнула жінка. — А що ж я тебе на порозі тримаю? Заходь, допоможеш мені.

Жар котлет і шелест очищеної картоплі заповнили кухню. Розмова відступила на другий план, і робота пішла швидко. До приходу чоловіків сніданок уже був готовий.

— Доброго ранку, — першим зайшов Володя, старший онук баби Ніни. — Все як у дитинстві — ми втрьох за цим столом.

— Привіт. А де Оксана? — Тая повернула голову до чоловіка.

— Вона ще двадцятого поїхала до батьків, — Володя стягнув теплу кофту. — Я сказав, щоб поки не поверталася. Все ж на Західній безпечніше.

— І правда, — Тая усміхнулася.

— О, привіт, — Максим з’явився у дверях, рум’яний, а запотілі окуляри робили його ще більш милим.

— Давай допоможу, — Тая підійшла ближче, зняла окуляри й почала обережно протирати скельця. — Ти як завжди, — з легкою усмішкою вона наділа їх назад.

І лише тоді помітила, що в кімнаті запала тиша. Усі дивилися на них. Невпевнено Тая зробила крок назад.

— Вибач…

— Та не парся, ти нічого не зробила, — Максим махнув рукою й обернувся до решти. — А ви чого застигли? Бабусю, годувати нас будеш?

При згадці про їжу баба Ніна заклопоталася, мов квочка над курчатами. Швидко розклала всім по тарілках гарячу картоплю з котлетою, дістала з холодильника кабачкову ікру та солоні огірки.

Тая розлила окріп у чашки з чаєм для Володі й бабусі, а собі та Максиму приготувала каву.

— Ти досі пам’ятаєш, яку я люблю каву? — посміхнувся хлопець.

— Ну звісно пам’ятає, — буркнула бабуся, — адже ви обидва наркомани: постійно впивалися цією гидотою.

— Та ну, це ж смачний напій, — простогнав, але все одно посміхаючись, Максим.

— А серце як від нього скаче! — не вгамовувалася жінка. — Невже вам подобається, коли воно в галопі вистрибує з грудей?

— Кава дає енергію, — заперечив хлопець. — Я, наприклад, без неї не вистояв би пів ночі на посту. Давно б заснув десь під деревом.

— Та тобі б не дали, — засміявся Володя.

— Досить ляси точити, їжте вже, — баба Ніна підперла руки в боки. — А то на сон менше часу залишиться.

Усі знали: якщо баба Ніна починала підганяти, краще не сперечатися. Інакше можна було й рушником відхопити. І нічого, що всі троє вже дорослі — бабуся не соромилася «виховувати».

Поки всі пили чай, Тая помила посуд і вже взяла свою каву, щоб вийти на вулицю, коли її зупинив голос Максима.

— Ходімо, я тебе проведу, і чашку заберу коли вип’єш, — він швидко накинув свою куртку, забрав дві чашки з кавою, чекаючи поки Тая одягне свою.

Вже надворі Максим заговорив:

— Ти вчора, як пішла, ба мені всі вуха продзижчала, що ти одна і вже час тобі заміж.

— А мені вона казала, що ти дуже гідний наречений, — Тая всміхнулася.

Вони обоє засміялися.

— Не полишає ідеї одружити нас, — крізь сміх, але вже з блиском сліз у куточках очей промовив Максим. — Були б твої ба і діда живі, вони б раділи за нас.

Тая миттєво перестала сміятися.

— Вибач, — тихо додав він.

— Та нічого. Ти правий… Вони б раділи нашій парі. Дивно, що вони тоді не помічали наших побачень, — вона намагалася усміхнутися, але в голосі прозвучала гіркота.

Запала тиша, важка й трохи незручна.

— Ти тоді поїхала… і більше не поверталася. І не відповідала мені, — сказав Максим, відводячи погляд.

— Вибач. Мені тоді не хотілося ні з ким спілкуватися, — Тая знизала плечима.

— Твої дід та бабуся були мені як рідні. Я теж сумую за ними.

— Мені приємно це чути. Дякую… — вона перевела подих. — Я вже замерзла, піду додому.

— Побачимось ввечері?

— Так, заходь, — ледь чутно відповіла вона.

Дівчина швидко покрокувала до свого дому, відчинила й зачинила за собою двері. Лише тоді глибоко видихнула, ніби випустила назовні все, що досі тримало її груди стислими.

Того дня вона мала дати відповідь Максимові.
Вони виїхали за місто з ночівлею. Луг тягнувся до річки, повітря пахло свіжою травою, а сонце м’яко золотило верхівки дерев. Вітер грався пасмами її волосся, а Максим, трохи нервуючи, крутив у кишені щось невелике.