3.2

Інгрід сіла на землю, коли картинки почали мелькати у її свідомості, і мимоволі прикрила очі. Образи, які передавав їй чорний дракон, наповнили її розум яскравими, живими спогадами. Вона знову переживала ті миті, які колись бачив лише він — його страх, його надії, його безмежну любов до білої драконихи.

Дівчина побачила, як чорний дракон прилетів до старої печери і не знайшов там свою пару. Він літав колами навколо, уважно обшукуючи кожен камінь, кожен куток, намагаючись знайти сліди білої драконихи. Інгрід відчувала його тривогу, відчай і самотність, і серце її стискалося від співчуття. Час плинув: зима змінювала осінь, весна приносила надію, але літо залишало лише розчарування. Рік за роком, ніч за ніччю, він обшукував місця їхніх спільних пригод — і нічого.

І раптом у спогадах промайнув момент, коли він зустрів лазурного дракона, який приніс йому новину: білу дракониху бачили високо в горах. Надія знову запалилася в його серці. Він піднявся у довгий і небезпечний політ, прорізаючи холодне повітря над гострими крижастими гребнями. Інгрід відчула, як її руки мимоволі вчепилися в землю, ніби прагнучі втримати його на тих небезпечних висотах, поки він пролітав над засніженими піками.

Коли нарешті він знайшов її, перед її очима розкрилася сцена, сповнена радістю й болем. Біла дракониха передала, що після його зникнення люди знайшли печеру, і їй довелося рятувати своє життя. Згодом вона дізналася, що чекає на дитинча, і знайшла безпечне місце далеко від людей. Інгрід побачила момент вилуплення маленького дракончика — шкіра його поєднувала кольори обох батьків: глибокий чорний із м’якими білими відблисками. Чорний дракон ніжно спостерігав за зростанням нащадка, поки той не став достатньо сильним, щоб витримати перший переліт.

І ось вони були тут, перед Інгрід. Дракон повернувся до своєї дівчинки, вже дорослої, але все ще такої рідної, і вона відчула: він ніколи не забував її — лише чекав слушного моменту, щоб повернутися разом із сім’єю.

Відкривши очі, Інгрід не стримала сліз. Вони лилися по її щоках, теплі й світлі, мов перше весняне сонце. Серце, яке стільки років боліло, нарешті знайшло спокій. Вона обійняла чорного дракона, притулившись щокою до його шорсткої шиї, і прошепотіла:

— Ти повернувся… ти не забув про мене…

Чорний дракон нахилив голову й лагідно торкнувся її чола своїм носом. Біла дракониха підійшла ближче, розправляючи крила й видихаючи тепло, а трохи осторонь стояв їхній маленький дракончик — символ нового початку, їхньої спільної родини.

— Я знала, що ти повернешся… і чекала на тебе, — прошепотіла Інгрід, обіймаючи свого чорного друга.

Але спокій був коротким. Шум, що долинав здалеку, привернув її увагу. Чулося глухе ритмічне стукотіння ніг. Серце Інгрід стислося. Вона здригнулася, зосередивши погляд на тому напрямку, звідки долинав гул — голоси людей наближалися.

Біла дракониха, відчувши небезпеку, миттєво прикрила своїм тілом маленького дракончика. Її крила нервово розправилися, готові захищати дитинча будь-якою ціною. Вона металася поглядом від чорного дракона до Інгрід, ніби питаючи: «Що тепер робити?»

Інгрід встала, ще не розуміючи, хто це міг бути. Її серце калатало, але погляд чорного дракона залишався спокійним. Він довіряв своїм інстинктам і вже впізнав серед шуму знайомі голоси. Не гаючи часу, він повільно рушив уперед, назустріч гурту, що наближався.

— Це наші? — запитала Інгрід, намагаючись стримати хвилювання.

Чорний дракон не відповів словами, але його впевнений крок і спокій дали їй зрозуміти: нічого їм не загрожує.

З-за дерев вийшла група людей. На чолі процесії стояв високий чоловік із густою бородою — невтомний староста, одягнений у традиційні вбрання їхнього поселення. Інгрід впізнала серед них і свого батька Рагнара, а ще кількох сусідів, які колись допомагали їй і дракону.

— Чорний повернувся! — вигукнув хтось із натовпу, голос його тремтів від захоплення.

Рагнар, побачивши доньку поруч із чорним драконом, зітхнув із полегшенням і підняв руку, закликаючи всіх зупинитися. Його очі затрималися на білій драконихі, яка все ще тривожно охороняла дитинча.

Люди почали наближатися обережно, крок за кроком, з цікавістю в очах. Чорний дракон зустрів їх із гордо піднятою головою, його велич і спокій викликали водночас захоплення та повагу. Він довіряв цим людям — вони колись врятували йому життя, і тепер міг показати їм, що вони частина його світу.

Інгрід підійшла до батька й тихо сказала:
— Це його сім’я… його пара і дитинча.

Люди обережно оточили дракона, лагідно торкаючись його шкіри, шепочучи слова привітання та захоплення. Біла дракониха, побачивши, що її пара не проявляє агресії, а люди не бояться їх, трохи розслабилася, хоча крила залишалися напоготові.

Інгрід повільно простягла руку і торкнулася шиї чорного дракона, відчуваючи тепло його шкіри й знайому шорсткість. Білий дракон нахилив голову, дозволяючи маленькому дракончику виповзти з-під її крил. Дитинча обережно піднялося на лапки, подивилося на Інгрід великими допитливими очима, а потім, спершись на її долоню, тихо буркнуло, немов впізнало нову дружбу.

У цей момент Інгрід відчула дивне, але надзвичайно приємне відчуття єдності: люди, які колись врятували її друга, тепер ставали частиною його родини, а дракони  — частиною їхнього світу.

«Повернення драконів знаменувало початок нової епохи, коли дракони та люди нарешті могли жити поруч, розділяючи світ і радість один одного. Того вечора ми влаштували велике гуляння на честь прильоту драконів…»

Тая не дочитала листа до кінця. Сон обійняв її швидше, ніж вона встигла прочитати останні слова, і вона занурилася у теплий, тихий сон, у якому ще довго відлунював сміх, шелест крил і ніжне муркотіння драконів.