Глава 3

Глава 3

Спробувавши ще декілька разів дозвонитися до мами, Тая вирішила продовжити читати листи і дістала наступний.

«Моя люба, сподіваюся, ти не сильно сумуєш за нами. Адже ми обов’язково зустрінемося в наступному житті. Боги завжди зводять долі тих, хто колись був пов’язаний. Так сталося зі мною і моїм драконом. Після того, як він полетів, я не бажала жити і готувалася зустрітися з Мораною. Та поява твого дідуся в моєму житті змінила все. Його невгамовна енергія повернула мене до життя.

І того дня, коли повернувся чорний, ми мали заручитися. Мені було сімнадцять, і всі десять років Дір невідлучно був поруч. Я вже не була тією малою дівчинкою, що бігала навздогін своєму крилатому другові. Я стала дівчиною з ніжним обличчям, ясними очима та впевненими руками, які завжди знаходили роботу в нашому поселенні.

Але, попри всі обов’язки, я ніколи не забувала про місце, яке зберігало мої найтепліші спогади.»

Кожного сонячного дня, коли небо було чистим і безхмарним, Інгрід знаходила час, щоб збігати на ту саму поляну. Ту, де колись вона й чорний дракон грілися під теплим промінням, слухаючи спів пташок і тихий шепіт трав, які ніжно колихав легкий вітерець. Кожен подих повітря тут здавався сповненим магії й спогадів, а земля під ногами, м’яка й ароматна, нагадувала їй про дитинство, коли весь світ був великим і загадковим, а страхи — лише тінями минулого.

— Тату, я на поляну! — крикнула вона, хапаючи з гачка свою маленьку сумочку. Її кроки вже стукотіли по дерев’яному ґанку, наче маленькі барабанчики, що сповіщали про початок нового дня.

— Тільки не затримуйся! — озвався Рагнар, повернувшись до неї. — Сьогодні свати мають прийти!

Інгрід навіть не зупинилася, та слова батька залишили теплий вогник у її грудях. Її серце билося частіше від передчуття події, що змінить усе, але водночас вона відчувала спокій і впевненість. Увечері до їхнього дому мали завітати свати від внука старости, Діра — хлопця, з яким вона виросла і який вже давно став для неї більше, ніж просто другом.

Інгрід бігла знайомими вуличками, вітаючись із сусідами. Люди кивали й усміхалися, і в цих усмішках відчувалася щира радість і підтримка. Вона знала: вони всі стежили за нею, всі пам’ятали, як важко їй було після відльоту дракона. Місяці тиші, смутку та самоти відчутно залишили слід, і навіть чарівні настої та поради знахарки Мілени не могли повернути їй колишню легкість і безтурботність. Лише Дір, зі своєю невтомною енергією, витівками і добрими жартами, поступово розтопив лід у її серці і допоміг віднайти радість у маленьких моментах.

Їхня дружба, виткана з дитячих пригод, таємниць і сміху, перетворилася на щось глибше й особливе. Вона більше не була просто другом, а частиною її нового світу, світу, де любов і довіра стали невід’ємною частиною її днів. І тепер, коли все поселення чекало на їхнє об’єднання, Інгрід відчувала спокій і готовність зустріти це нове життя.

Діставшись поляни, вона зупинилася, вдихаючи повітря, насичене ароматом вогкої землі, свіжої трави й тіні квітів, що рясно вкривали край. Вона впала на м’який килим зелені, підставивши обличчя сонцю. Тут, серед шелесту трав і дзвону пташиних голосів, її серце наповнилося світлом і тишею водночас. Поляна ще зберігала тіні її дитинства, ніжні спогади про великого чорного друга, що колись охороняв її, розкривав перед нею таємниці світу й навчав довіряти. Але сьогодні вона відчувала, що минуле залишилося позаду.

Попереду була нова сторінка життя, тепла і світла, а поруч із нею вже стояв Дір — не просто друг, а той, хто розумів її серце без слів, хто готовий був іти з нею до кінця світу. Інгрід розслабила плечі, відчуваючи, як вітер грає пасмами волосся, і тихо посміхнулася: тепер вона була готова зустріти своє майбутнє, відкрити серце для нового щастя і нарешті дозволити собі бути по-справжньому щасливою.

Раптовий порив вітру підняв легке покривало, яке лежало поруч із Інгрід, і накинув його край їй на обличчя. Дівчина здригнулася від несподіванки, розплющила очі і, обережно вибираючись з-під тканини, завмерла: перед нею стояв він — її чорний дракон.

На мить світ навколо зник.

Ні шум дерев, ні спів пташок, ні шелест трав — нічого не мало значення. Лише він, величезний, знайомий і водночас трохи інший, стояв перед нею. Без сумнівів чи роздумів Інгрід вскочила на ноги і побігла до свого довгоочікуваного друга. Серце калатало так, що здавалося, воно ось-ось вирветься з грудей, а очі блищали сльозами радості та полегшення.

Дракон нахилив свою величезну голову, і легенько видихнувши тепле повітря, обдав Інгрід ніжним подихом, мов вітаючи її після довгої розлуки. У цей момент дівчина відчула знайомий аромат його шкіри, теплий і солодкуватий, який завжди приносив відчуття безпеки та спокою.

Коли Інгрід дісталася до нього, вона помітила, що його морда здалася їй трохи меншою, ніж у її пам’яті, а очі трохи глибшими, немов сповненими пережитих років. Але це не мало значення. Вона швидко обхопила дракона за шию, щільно притулившись до його теплої шкіри. Її руки відчули знайому шорсткість, і цей дотик знову наповнив її серце щастям, яке здавалося безмежним.

Вони стояли так нерухомо, кілька хвилин. Здавалося, час зупинився, і між ними не було потреби в словах. Лише м’який подих, тихе дихання і теплі погляди створювали невидимий місток розуміння.

Аж раптом глухе, невдоволене гарчання порушило тишу. Інгрід підвела голову і розплющила очі. Трохи осторонь стояла біла дракониха. Її великі крила були напіврозправлені, а глибокі очі спостерігали за сценою з цікавістю і легким сумнівом. Велична й граціозна, вона випромінювала силу й спокій одночасно.

Дракониха загарчала ще раз, але тепер голос звучав м’якше, спокійніше — ніби запрошуючи Інгрід до знайомства. Дівчина трохи відступила, залишаючись на безпечній відстані, і вдивлялася в її величну постать. Білий лускатий покрив блищав на сонці, відбиваючи промінчики так, що здавалось, ніби вона світиться зсередини. Витончені риси, граціозні рухи, величні крила — усе це викликало в Інгрід трепет, змішаний із щирим захопленням.