2.2

Обережно ступаючи, Інгрід безстрашно пройшла крізь порожнє поселення, де лише бліде місячне світло ковзало по дахах і вимощених каменем вулицях. Попереду темнів ліс.

Пробираючись між людьми, що невтомно метушилися біля велетенського створіння, Інгрід із затамованим подихом стежила за ними. Втома й тривога були написані на кожному обличчі; руки в крові, одяг ніби зшитий із бурих плям. І все ж, ніхто з цих виснажених рятівників не помічав її — маленької тіні, що ховалася серед вогких кущів і стовбурів дерев.

Підкравшись ближче, вона опинилася біля хвоста дракона й обережно заглянула під величезне, темне, мов ніч, крило. Там, де ще недавно стирчав гарпун, тепер виднівся лише загоєний слід. Рана більше не кровоточила, але краї вкрила тонка кірочка, яка місцями тріскалася, оголюючи темно-червоне м’ясо. Інгрід полегшено зітхнула — найстрашніше, можливо, вже позаду.

Вона обійшла дракона й зупинилася біля його голови. У місячному світлі чорна шкіра звіра мерехтіла, то блищала, то тонула в тіні. Великі ніздрі ритмічно розширювалися, видихаючи теплий, важкий подих, у якому змішалися запахи металу, диму та землі. Інгрід торкнулася шкіри кінчиками пальців — тепла, трохи шорстка. Серце наповнилося дивним поєднанням жалю й спокою.

Набравшись сміливості, дівчинка видерлася на морду дракона. Біля очей шкіра була світлішою, м’якшою, як оксамит. Вона почала гладити його між очима й їй здалося, що звір, навіть напівпритомний, відчув цей дотик. Усівшись, притулившись спиною до його масивної голови, Інгрід тихо заговорила. Казки, почуті в дитинстві, перепліталися з власними вигадками.

– Ти обов’язково одужаєш, – прошепотіла вона, – і ми ще побігаємо разом.

Дракон не розумів слів, але відчував тепло, що лилося з маленьких долонь. Його дихання вирівнювалося, біль наче відступав під цим лагідним бурмотінням.

Не помітивши, Інгрід заснула. Її щока притулилася до теплої шкіри, а розмірене дихання дракона стало для неї колисковою.

Коли вранці жінки, що пильнували дітей, не знайшли її, село сколихнула тривога. Люди, що ще кілька годин тому перев’язували рани драконові, кинулися в ліс на пошуки. Та ніхто не звернув уваги на маленьку постать, яка мирно спала на носі велетенського звіра.

Біль поступово відступав, і сили повільно поверталися до чорного дракона. Свідомість плавала між дрімотою та реальністю, а тіло здавалося чужим і непіддатливим. Крила тягло тупим болем, і перша думка, що промайнула, була: «Я в щось врізався».

Та розрізнені спогади раптом злилися в один гострий, ясний образ, змусивши його різко розплющити очі. Він хотів зрушити лапою чи хвостом, але тіло лишалося нерухомим, наче прикутим.

Дракон почав інстинктивно втягувати енергію з навколишнього світу. Кожен вдих, глибокий і повільний, наче вливав у нього теплу хвилю життя. І раптом… запах. Теплий, легкий, не просякнутий звичним для людей страхом.

Він вдихнув ще раз, розрізняючи джерело — на його морді була людина.

Ні. Дитина.

Її подих був рівним, спокійним, і в цьому ритмі було щось заспокійливе навіть для нього. Дракон скосив око й помітив крихітну постать, яка ворухнулася й обережно провела долонями по його шкірі.

Спочатку дотик здався чужим, майже тривожним. Та за мить напруга розчинилася. Рухи дівчинки були легкими, наче подих вітру, і з кожним проведенням долоні напруга покидала його тіло. З глибини пам’яті виринуло забуте відчуття — безпечності.

І тоді з його грудей вирвався низький, глухий звук.

Глибоке, хрипке муркотіння розкотилося світанковим лісом, мов далекі громи. Люди, що залишалися неподалік, завмерли. Інгрід теж застигла, широко розплющивши очі, долоня завмерла на його теплій шкірі.

Повільно вона підвелася, глянула в його закриті очі й прошепотіла:

— Ти мене чуєш, правда?

Дракон прислухався до кожного слова, відчуваючи найменший порух маленького створіння, яке, попри його силу й страхітливу зовнішність, залишалося поруч. Але він перестав муркотіти, коли теплі доторки припинилися.

Відкривши очі, він побачив її обличчя зовсім близько. Очі дівчинки світилися радістю.

— Ти живий! — вигукнула вона й, підплигнувши, обхопила його морду своїми маленькими руками. — Ти справді живий!

Знову лагідно погладжуючи його, вона сяяла від щастя.

Десь неподалік почулися кроки — дорослі, які почули її голос, пробиралися до джерела звуків.

Їхні кроки були обережними, наче вони йшли по тонкому льоду. Погляди — насторожені, готові в будь-яку мить втекти або кинутися в бік. Попереду йшла Мілена. Вона не змогла залишити свого пацієнта і не приєднатися до пошуків Інгрід.

Побачивши дівчинку, що сиділа просто на морді дракона, Мілена застигла, мов вкопана. Її обличчя змінилося за секунду: спершу — полегшення, потім — шок, і, зрештою, обурення.

— Інгрід, тебе пів поселення шукає! — голос зірвався на крик, у якому тремтіло і полегшення, і злість. — А ти тут… з драконом обіймаєшся! Швидко злазь!

Вона рішуче рушила вперед, але раптово зупинилася, коли величезна голова дракона піднялася і розвернулася в її бік. Очі — глибокі, пильні, з холодним блиском — вп’ялися в неї. Лише тепер Мілена усвідомила, що він не спить. Її дихання збилося, обличчя зблідло, і вона несвідомо відступила на крок.

— Мілено, дивись! Він прокинувся! — голос Інгрід світився щирою радістю. — Ти бачила, які в нього гарні очі?

Дівчинка сиділа зручно, немов на лавці, і навіть весело махала рукою, зовсім не помічаючи страху дорослих.

— Інгрід… не рухайся, — Мілена говорила тихіше, але кожне слово тремтіло. — Щоб він… тебе не скинув.

— Він не нашкодить мені, — впевнено відповіла дівчинка й нахилилася, знову торкаючись драконячої морди. Її долоні ковзнули по теплій, трохи шорсткій шкірі.

І з глибин його грудей знову прокотився звук — низьке, хрипке муркотіння, гучне, як далекі громи.

Мілена здригнулася. Те, що дракон муркоче, здавалося неймовірним… і водночас лякало ще більше. Але Інгрід лише засміялася.