Глава 2

Глава 2

Теплий, сонний морок, у якому перебувала Тая, розірвав різкий, пронизливий дзвінок телефону. Вночі вона забула вимкнути звук і заснула з ним під подушкою. Наосліп намацала апарат, піднесла до обличчя й побачила на екрані: "Мама".

— Дивно… — прошепотіла, натискаючи кнопку прийому. — Алло?

— Тая, слухай мене уважно, — мамин голос був напружений і хрипкий. — Залишайся в селі. Не виїжджай нікуди. Якщо стане небезпечно — сідай у машину й одразу їдь за кордон.

— Мамо… що трапилось? — вона вже відчула, як холодом стиснуло живіт.

— Війна, доню. Все, що казали в новинах… правда, — голос матері затремтів.

Тая різко сіла на ліжку, ковдра сповзла на підлогу.

— Ти ж поїхала вчора у справах… ти в місті?

— Ні, я була в області. Тут уже їхні танки. Спробую прорватися до тебе… Але не чекай. Якщо зможеш — виїжджай сама.

— Добре… — слова далися важко, наче застрягали в горлі.

Лінія обірвалася. Тая одразу набрала мамин номер ще раз, але у відповідь почула лише холодне: "Абонент поза зоною досяжності".

Вона, тремтячими пальцями, відкрила новини — хаотичні заголовки, фотографії вибухів, повідомлення про колони бронетехніки. Її серце билося гучно й швидко. Це не може бути правдою… Це, мабуть, сон…

На старенькому телевізорі, що стояв у кутку, диктори без упину розповідали про рух ворога, про постріли й вибухи. Тая дивилася в екран, але майже нічого не бачила — слова зливалися у гул. Шок, наче густий туман, повільно накривав її.

У Telegram повідомлення сипалися одне за одним. Карта боїв показувала, що їхнє село поки що в безпеці — бої точилися, в інших районах. Але від цього не ставало легше.

Тая, тримаючи телефон у руках, набрала номер директора. Довгі гудки здавалися вічністю, аж поки в слухавці не пролунав його хриплуватий голос:

— Таю, чую тебе. Що там у тебе?

— Я… хотіла дізнатися, як у нас з роботою. Чи… — вона зам’ялася, підбираючи слова. — Чи щось змінюється у зв’язку з тим, що сталося?

— З понеділка почнемо працювати, як планували, — відповів він спокійно, але в голосі відчувалася напруга. — Якщо щось трапиться — будемо діяти по ситуації, коригувати все в міру подій.

— Зрозуміло, — тихо сказала вона.

— Тримайся там. І будь на зв’язку, — додав він і відключився.

Тая поклала телефон на стіл, вдягнула теплу куртку й вийшла на вулицю. Повітря було свіже, різке, з ледь відчутним запахом диму. Біля сусідського двору якраз від’їжджала машина. Стара бабуся Ніна стояла посеред дороги, проводжаючи поглядом автомобіль.

— Доброго дня, що вони роблять? — крикнула Тая, підійшовши ближче.

— Таєчка, ти тут? — стара обернулася й зітхнула. — Хлопці в тероборону записалися, тепер облаштовують блокпости. Я їм старі матраци віддала — хай хоч трохи тепліше буде. — На очах у старої з’явилися сльози, і Тая спробувала перевести тему.

— Ви не знаєте, в магазині з продуктів щось лишилося? Я ж зовсім не планувала залишатися в селі… Вчора засиділася читаючи, пізно лягла, а сьогодні… самі бачите.

— Ой, — бабця сплеснула руками. — Напевно вже нічого немає. Але ти одна їси мало, то я з тобою поділюся. Ходімо до мене.

Вони зайшли у двір, де назустріч вискочив пес. Він загарчав, але швидко впізнав Таю й почав тертися об ноги.

— Диви, не забув тебе.

— Бурко, ти вже старий став, але все такий самий захисник, — усміхнулася Тая, чухаючи пса по животу.

— У тебе хоч тепло в хаті? — запитала бабця.

— Так, газовий котел працює.

— Добре. Я супчик зварила, думала хлопцям на обід, але не знаю, чи повернуться. Складеш мені компанію?

— Звісно.

В хаті пахло супом і свіжим хлібом. Баба Ніна, пораючись біля столу, розставляла миски, різала сало та хліб.

— Ти геть перестала приїжджати після смерті своїх стариків, — мовила вона, не озираючись. — Хотіла дім продати?

— Та ні… Просто все нагадує про них. Ви ж знаєте, ми були дуже близькі.

— Так, до п’ятнадцяти років з ними жила, поки в коледж не вступила. Лише тоді мати забрала тебе. Заміж і досі не вийшла?

— Та ніколи… Робота забирає весь час.

— Мій молодший такий самий. Робота й робота. Все відмовки. Може, то доля? Ви ж у дитинстві закохані були.

— Бабо Ніно… то ж було в дитинстві. Ми подорослішали.

— І що? Хіба дорослим не можна кохати? Ви обоє добре заробляєте, обидва з головою в роботі — зрозумієте один одного. Не дивися так на мене.

Тая округлила очі — ніколи не бачила, щоб баба Ніна когось сватала.

— Вам обом скоро по тридцять, а ви все гуляєте, — махнула рукою жінка. — Їж, поки не вистигло.

Тая, не сперечаючись, узяла ложку й сьорбнула суп. Це відчуття було майже як у дитинстві, коли її залишали в баби Ніни, а дідусь із бабусею їхали в місто.

Бабі Ніні було цікаво все — і про роботу, і про маму, і про плани на майбутнє. Тая відповідала охоче, розповіла про недавнє підвищення, де стала молодим директором філії, і про те, як вмовила керівництво дати їй вихідний у рахунок відпустки.

— З понеділка вже треба виходити на роботу, — зітхнула вона, обхопивши теплу чашку з чаєм.

Звуки двигуна за вікном сповістили про повернення «її» хлопців. Розмова з людиною, яку знала все життя, пролетіла непомітно.

— О, хлопці повернулися, — баба Ніна визирнула у вікно. — Ти бачила, котра година? Частіше заходь у гості, Таєчко.

— Я, мабуть, піду, — Тая підвелася.

— А вечеря?

— Та я скоро лопну, ваші пиріжки мені вже замінили вечерю.

— Ну добре, тоді візьми з собою, — жінка швидко загорнула кілька теплих пиріжків у рушник і поклала в пакет. — Потім рушник занесеш. І завтра обов’язково приходь.

Двері розчахнулися, і двоє кремезних чоловіків заповнили вузький коридор.

— Бабусю, ми вдома! — почувся голос. — О, Тая, привіт. Ти яким вітром тут?

— Привіт. Приїхала речі забрати з дому… і застрягла, — знітилася вона.