Глава 3 Повернення

Пройшло десять років з того дня, як чорний дракон востаннє здійнявся в небо над їхнім поселенням. Інгрід уже не була тією малою дівчинкою, яка бігала навздогін своєму крилатому другові. Вона стала дівчиною з ніжним обличчям, ясними очима та впевненими руками, які завжди знаходили роботу в їхньому поселенні. Але, попри свої обов’язки, Інгрід ніколи не забувала про місце, яке зберігало її найтепліші спогади.

Кожного сонячного дня, коли небо ставало безхмарним, вона знаходила час, щоб збігати на ту саму поляну. Поляну, де колись разом із чорним драконом вони грілися під теплим сонцем, безтурботно слухаючи спів птахів і шелест трав.

— Тату, я на поляну! — крикнула Інгрід, хапаючи з гачка свою маленьку сумочку. Її легкі кроки вже звучали на порозі, коли вона вибігла з дому.

— Тільки не затримуйся там! — відповів Рагнар, ледве встигнувши повернути голову в її бік. — Сьогодні свати мають прийти!

Інгрід навіть не зупинилася, аби дослухати до кінця, але слова батька все ж змусили її серце трохи сильніше затріпотіти. Увечері до їхнього дому мали завітати свати від внука старости, Діра, хлопця, з яким вона виросла і який був її найближчим другом. Тепер він бачив у ній більше, ніж подругу дитинства.

Інгрід бігла знайомими вуличками. Сусіди вітали її, посміхаючись і киваючи головами. Вона бачила радість в їхніх очах і знала, що вся громада була щаслива за неї. Адже після відльоту дракона дівчина довго залишалася похмурою та відчуженою. Втрата друга вплинула на неї настільки, що навіть знахарка Міленп з її настоями та травами не могли повернути їй звичної легкості. І лише Дір, із його невтомними зусиллями розвеселити її, зміг пробудити в ній ту радість, яку колись дарував дракон.

З часом їхня дружба переросла у щось більше. Разом вони пережили чимало веселих і тривожних моментів, і тепер усе поселення з нетерпінням чекало, коли ці двоє офіційно поєднають свої долі.

Досягнувши поляни, Інгрід зупинилася, вдихаючи свіже повітря. Вона впала в м’яку траву і підставила обличчя сонцю. Це місце все ще зберігало відлуння її дитинства, коли чорний дракон був її захисником і другом. Але сьогодні вона зрозуміла, що відпускає минуле. Попереду чекала нова сторінка її життя — поруч із Діром.

Раптовий порив вітру підняв легке покривало, яке лежало поруч із Інгрід, і накинув його вільний край їй на обличчя. Дівчина, відчувши рух, розплющила очі й, обережно вибираючись з-під покривала, побачила, що вітер стих. Озирнувшись навколо, вона завмерла: перед нею стояв він — її чорний дракон.

На мить все навколо зникло. Без сумнівів чи роздумів Інгрід вскочила на ноги й побігла до свого довгоочікуваного друга. Її серце калатало, а в очах блищали сльози радості. Дракон нахилив свою величезну голову, і, легенько видихнувши тепле повітря, обдав свою маленьку дівчинку ніжним подихом, ніби вітав її після довгої розлуки.

Коли Інгрід дісталася до нього, вона помітила, що його морда здалася їй трохи меншою, ніж вона пам’ятала. Але це не мало значення. Вона швидко обхопила дракона за шию, щільно притулившись до його теплої шкіри. Її руки відчули знайому шорсткість, і цей дотик знову наповнив її щастям.

Вони стояли так, нерухомо, кілька хвилин. Їхній зв’язок, міцний і глибокий, не потребував слів. Тільки коли глухе невдоволене гарчання порушило тишу, Інгрід підвела голову і розплющила очі. Здивовано обернувшись, вона побачила білу дракониху, що стояла трохи осторонь. Її великі крила були напіврозправлені, а глибокі очі з цікавістю спостерігали за сценою.

Дракониха загарчала ще раз, але тепер спокійніше, ніби хотіла привернути увагу. Інгрід трохи відступила від свого друга й уважно подивилася на нову гостю. Її біла луска мерехтіла на сонці, а витончені риси вражали красою.

— Ти дуже гарна, — тихо промовила Інгрід, зводячи погляд на дракониху. — Розумію, чому він так сумував за тобою.

Інгрід відчула трепет, але не наважувалася наблизитися до білої красуні. Вона просто стояла й дивилася, сповнена захоплення. Її чорний дракон легенько штовхнув її носом у плече, ніби підтверджуючи слова. Білий дракон випустив глибокий, але м’який звук, який прозвучав як схвалення.

Цей момент, який поєднав минуле й теперішнє, став для Інгрід найсвітлішим за останні десять років.

Інгрід сіла на землю, коли картинки почали мелькати у її свідомості, і мимоволі прикрила очі. Образи, які передавав їй чорний дракон, наповнили її розум яскравими спогадами. Вона раптом згадала той єдиний раз, коли дракон показав їй свою пам'ять про білу дракониху. Тепер ці спогади оживали з новою силою, додаючи деталей і фарб.

Дівчина побачила, як чорний дракон прилетів до їхньої старої печери й не знайшов там свою пару. Він літав колами навколо, шукаючи сліди білої драконихи. Вона відчувала його тривогу, страх і безмежну самотність. Час плинув: зима змінювала осінь, весна приносила нові надії, але літо залишало розчарування. Рік за роком, ніч за ніччю дракон обшукував місця, де вони колись були разом. Але нічого.

Інгрід відчула, як він вже був готовий змиритися зі своєю втратою, аж раптом зустрів лазурного дракона, який передав йому новину: білу дракониху бачили високо в горах. Надія знову запалилася в його серці, і він вирушив у довгий і небезпечний політ через засніжені вершини. Інгрід бачила, як він пролітав над гострими гребенями гір. Її руки мимоволі вчепилися в землю, ніби намагаючись утримати його на крижаних висотах.

Коли він нарешті знайшов її, у спогадах з’явилася картина їхньої зустрічі. Однак радість змінилася ярістю: біла дракониха передала, що після зникнення чорного дракона люди знайшли їхню печеру. Їй довелося тікати, аби врятувати своє життя. Згодом вона дізналася, що чекає на дитинча, і знайшла безпечне місце далеко від людей.

Перед Інгрід промайнув момент вилуплення маленького дракончика. Його шкіра поєднувала кольори обох батьків: чорний із м'якими білими відблисками. Дракон з любов’ю і турботою спостерігав за тим, як зростало його дитинча, поки воно не стало достатньо сильним, аби витримати довгий переліт.