Глава 2 Прощання

Коли всі діти разом із жінками, що наглядали за малечею, поринули у сон, маленька Інгрід обережно вибралася з будинку. Її серце билося швидше, але не від страху — дівчинка була сповнена рішучості пересвідчитися, що дракона дійсно вилікують. Обережно ступаючи, вона безстрашно пройшла через пусте поселення, де лише місячне світло освітлювало вулиці, і попрямувала до лісу.

Пробираючись серед людей, що невтомно працювали навколо величезного створіння, Інгрід із затамованим подихом спостерігала за ними. Втома й тривога були відбиті на кожному обличчі, вони всі були вимазані в кров, здавалося одяг був багряним з самого початку. Але її найбільше вразило, що ніхто з цих виснажених рятівників навіть не помічав її — маленької, тихої тіні, що ховалася серед дерев та вогких кущів.

Пробравшись ближче, Інгрід опинилася під величезним крилом дракона. Його розмах вражав — темний, мов ніч, він здавався частиною самого неба. Там, де ще недавно стирчав великий гарпун, зараз залишився лише слід — рана вже не кровоточила. Дівчинка полегшено зітхнула, розуміючи, що найстрашніше, можливо, позаду.

Інгрід підійшла до голови дракона, де нікого не було. Її маленькі пальчики обережно торкнулися чорної шкіри. Вона була теплою, трохи шорсткою, але дивовижно приємною на дотик. У світлі місяця дівчинка зачаровано розглядала величне створіння. Її серце наповнювалося співчуттям і дивним спокоєм, який дарувала його присутність.

Зібравши сміливість, Інгрід забралася на його морду. Її пальчики ковзнули до шкіри біля очей, яка була світлішою, м'якшою й ніжною, як оксамит. Вона почала гладити дракона між очима, і їй здалося, що той, навіть перебуваючи на межі безпам’ятства, відчув її дотик. Дівчинка всілася, обпершись спиною об його морду, і, ніжно гладячи величезного звіра, почала тихенько розповідати йому казки.

Вона шепотіла, згадуючи все, що чула про драконів, додаючи до казок власні вигадані деталі. В її голосі звучала турбота й непохитна віра в те, що дракон неодмінно одужає.

– Ти обов’язково вилікуєшся, і ми ще пограємося, – прошепотіла вона, притулившись до теплої шкіри.

Дракон, хоч і ледь тримався на межі свідомості, відчував цей маленький клубочок тепла й доброти, що вмостився на його носі. Його ослабле тіло дослухалося до цього ніжного бурмотіння, яке, здавалося, пом'якшувало біль.

Інгрід не помітила, як її очі почали закриватися. Втомлена подіями дня, вона заснула прямо на морді дракона, а його дихання, важке, але рівне, заколисувало її, мов колискова.

А вранці, коли жінки, що відповідали за дітей, не знайшли Інгрід, підняли тривогу. Частина людей, які займалися лікуванням дракона, вирушили на пошуки дівчинки, але ніхто не помітив маленький клубочок, що так довірливо спав на носі дракона.

Біль поступово відступав, і сили почали повертатися до чорного дракона. Його свідомість розмивалася між дрімотою й реальністю, але тіло залишалося важким і непіддатливим. Крила боліли і перша думка, що промайнула в його розумі, була: "Я в щось врізався." Та спогади, як розірвані шматки, раптом злилися в одне ціле, змусивши його різко розплющити очі. Він намагався рухатися, але навіть цього був позбавлений — ні лапи, ні хвіст не слухалися.

Дракон почав інстинктивно втягувати енергію з навколишнього світу. Кожен вдих наповнював його слабке тіло життям, наче потік свіжого повітря. Кліпаючи важкими повіками, він відчув щось незвичне. Його ніздрі злегка розширилися, уловлюючи аромат, який належав людині. Відчуття було дивним: запах не ніс страху, яким зазвичай просякнуті ті, хто наближався до нього. Це був інший, легкий, майже теплий аромат.

Він обережно вдихнув ще раз, зосереджуючи увагу, і зрозумів, що на його морді… людина. Ні, дитина. Її дихання було рівномірним і спокійним, майже заспокійливим. Дракон прислухався, скосивши очі йому вдалося розгледіти, як маленька фігурка обережно ворушилася. Вона простягнула рученята, що ковзнули по його шкірі, і почала ніжно гладити його морду.

Спочатку цей дотик здався йому дивним, навіть чужим. Але через кілька секунд щось змінилося. Руки дівчинки рухалися так легко й невимушено, що цей жест став надзвичайно приємним. Дракон, майже несвідомо, прикрив очі, відчуваючи, як напруга залишає його тіло. Щось, давно забуте, спливло у пам’яті — відчуття, схоже на безтурботність. Його велика грудна клітка здригнулася від незвичного для нього звуку. Глибоке, хрипке муркотіння прорвалося назовні.

Цей звук змусив усіх, хто ще залишався неподалік, завмерти. Люди застигли, злякано озираючись на дракона, що муркотів так голосно, що звук розливався, мов далекі громи. Інгрід теж завмерла, широко відкривши очі. Її долоня зупинилася на теплій шкірі, а серце підстрибнуло.

Повільно дівчинка підвелася, глянула на закриті очі дракона й тихо прошепотіла:

– Ти мене чуєш, правда?

Дракон на мить затримав дихання, дослухаючись до її слів. Його очі залишалися заплющеними, але він відчував кожен дотик, кожен порух маленького створіння, яке, попри все, залишалося поруч, навіть не бо’ячись його.

Але дракон перестав задоволено муркотіти, зрозумівши, що його більше не погладжують. Відкривши очі, він побачив перед собою дівчинку, яка пильно вдивлялася в нього, а її обличчя виражало безмежну радість.

— Ти живий! — вигукнула малеча, під пригнувши на місці, вона обхопила своїми маленькими руками величезну морду дракона. — Ти справді живий! — знову почала погладжувати його морду, безмежно щаслива.

Дорослі, почувши голоси дівчинки, почали обережно пробиратися до джерела звуків. Їхні кроки були приглушеними, а погляди настороженими. Серед них була й Мілена —вона не змогла полишити свого пацієнта та кинутися на пошуки Інгрід. Побачивши маленьку пропажу, вона зупинилася, розгублено дивлячись на сцену перед собою. Її голос тремтів від поєднання полегшення й обурення:

— Інгрід, тебе пів поселення шукає! А ти тут з драконом обіймаєшся! Ану, швидко злазь звідти!