1.2

— Татку, татку, ти бачив? — маленька дівчинка, що швидко бігла полем до свого батька, була одночасно перелякана і захоплена тим, що трапилося. — Тату, скажи, це ж дракон?

Вона нетерпляче чекала підтвердження від батька.

— Так, мила, це дракон, — відповів батько, спостерігаючи за дивом, що сталося. — Але він дуже різко приземлився.

— Можливо, з ним щось трапилося, — дівчинка задумливо нахмурилася. — Підемо подивимося?

І без страху вона рушила в бік місця падіння дракона.

— Доню, почекаємо. Можливо, він зараз полетить, а ми будемо лише заважати. Дракони — великі створіння, і вони можуть нас не помітити й роздавити.

— Тату, невже ти боїшся? Ти ж такий сміливий, — дівчинка подивилася на нього з викликом. Її погляд змусив батька погодитися і вирушити з нею подивитися, що сталося з тим драконом.

Люди, що жили в поселенні, не боялися драконів. Вони давно зрозуміли, що дракони їх не чіпатимуть, тому дітей виховували без страху перед ними. Поселення було віддалене від інших міст та сіл, і люди самі вирощували все, що їм було потрібно, не потребуючи торгових відносин з іншими громадами. Кожен мав свої обов’язки, а життя було влаштоване так, щоб обходитися без контактів з іншими.

Коли батько з донькою підійшли до місця падіння, перед ними відкрився моторошний вид, що вражає. Дерева, що раніше гордо тягнулися до небес, лежали повалені, наче іграшки, розкидані по лісовій підстилці. Їхні потужні стовбури були зламані навпіл або вирвані з корінням, яке тепер стирчало назовні, оголюючи глину та каміння. Земля була вкрита щепою й уламками кори, що здавалися величезними ножами, хаотично встромленими у ґрунт. Навіть повітря, насичене запахом смоли та вологої землі, здавалося важчим, ніби сама природа завмерла в тривозі від побаченого.

Батько обережно ступив уперед, вдивляючись у безлад навколо. Він уважно розглядав місце падіння, намагаючись оцінити його масштаби. Кожен крок супроводжувався хрускотом трісок під ногами. На його обличчі змішувалися здивування, страх і недовіра до власних очей.

Та поки він стояв нерухомо, донька, яку завжди важко було стримати, вже спритно пробиралася вперед. Її тонкі руки легко чіплялися за повалені стовбури, і з кожним рухом вона долала перешкоди, не звертаючи уваги на гострі уламки дерев, які могли поранити. Її очі світилися цікавістю, і серце калатало швидше від змішаних почуттів – страху і захвату.

Дівчинка майже досягла тіла дракона, і її подих урвався від побаченого. Гігантське створіння лежало, немов частина гірського хребта, що вирішила відпочити серед дерев. Його чорна шкіра відблискувала, вловлюючи промені сонця, які пробивалися крізь зламані крони дерев.

Здавалося, час завмер. Дівчинка, що завжди була сміливою, на мить застигла перед неймовірним видовищем. Її маленьке тіло тремтіло від адреналіну, але очі, широко розкриті, поглинали кожну деталь. Вона не відчувала страху перед драконом. Навпаки, її охопило дивне почуття. Це дивне створіння притягувало її. Вона відчувала дивне бажання захистити.

— Назад, негайно! — голос батька, гучний і твердий, вирвав її з заціпеніння. Він уже підходив до неї, обережно ступаючи по уламках. Його обличчя було напруженим, а очі блищали від занепокоєння. - Це небезпечно!

Та дівчинка не могла відірвати погляду від дракона. В її очах він був не монстром, а створінням, що потребувало допомоги. Вона ступила ще ближче, простягаючи руку до гігантської лапи. Його груди ледве помітно здіймалися, підтверджуючи, що життя ще не залишило це величне створіння.

— Інгрід, повернись! — охоплений тривогою, батько спробував покликати свою доньку. Але вона вже обходила дракона з усіх боків і, торкнувшись його тіла, була приємно здивована: дракон був теплим та м'яким на дотик.

— Інгрід, негайно повернись! — сам батько, націлений дістатися до неї, обережно почав пробиратися через повалені дерева швидше.

— Тату, він поранений! Дивись, ось тут щось є! — дівчинка вже була під одним з крил дракона, який не рухався. Як тільки батько зрозумів, що його донька опинилася під величезним крилом дракона, його охопила паніка.

Він пришвидшився ще, і, не зважаючи на перепони, швидко дібрався до місця, з якого чувся голос дівчинки.

— Інгрід, вилізь звідти негайно! — його голос був переповнений тривогою.

— Татку, тут дуже багато крові, скоро буде озеро. Нам потрібно щось зробити! — дівчинка, схвильована, не піддавалася.

Оскільки донька не піддавалася і не бажала виходити, батько обережно нахилився і проліз під крило дракона, ледь не наштовхнувся на держак гарпуна, що стирчало з тіла дракона.

— Тату, він живий! Я чую, як б'ється його серце! Потрібно йому допомогти! Запросімо Мілену! — в очах дівчинки світилася надія, і батько, не змігши відмовити, погодився.

— В поселенні вже помітили падіння дракона, і, скоріше за все, всі прямують сюди. Нам потрібно зустріти їх і розповісти, що ми побачили, — сказав чоловік, киваючи своїм думкам. Почувши слова батька дівчинка швидко попрямувала до світла, що виднілося за межами крила, а батько, не відстаючи, слідкував за нею.

Вийшовши на край лісу, вони побачили, що в їхньому напрямку дійсно йшли всі з поселення. Серед них була і знахарка Мілена.

— Мілена! Мілена! — Інгрід швидко побігла на зустріч до знахарки. Мілена, усміхаючись, радісно розкрила обійми та й підняла дівчинку на руки.

Мілена нещодавно з'явилася в поселенні, але маленька Інгрід швидко стала її тінню, постійно супроводжуючи знахарку. Вони часто разом ходили до лісу за травами.

— Мілена, там дракон! Він поранений! Ти ж зможеш його врятувати!? — надія, що світилася в очах дівчинки, не давала простору для відмови.

— Ти чому вся в крові? — Жінка почала оглядати дівчинку.

— Це не моя, — засміялася дівчинка, адже спритні руки Мілени почали промацувати тіло дівчинки. А вона боялася лоскоту. — Це дракона, в нього під крилом щось стирчить. Його потрібно врятувати, він хороший я це відчуваю.