Глава 1

Глава 1

«Люба моя Тайро,

Якщо ти читаєш цього листа — отже, ми покинули цей світ. І тепер ми потребуємо твоєї допомоги.

Ми з дідусем — не з цього світу. Наш дім — в іншій реальності. У світі, де дракони — реальність, а боги й міфічні істоти живуть поруч із нами. Ми називали його Землями під Крилами Драконів. Світ, який був створений для драконів, і який заполонили люди.

Мій дракон був надто молодим, щоб пам’ятати створення світу та появу людей, але старші дракони щедро ділилися знанням із молодими. Так ми дізнавались історії про початок, про Першу Весну, про Богів та їхню Заборону, яка коштувала життя багатьом.

Але це не на часі. У мене до тебе прохання.

Я прошу тебе про одне: віднеси наш прах туди, де все почалося — на острів Хітра. Саме там колись відкрився прохід між світами, і ми з дідусем, тримаючи твою маму немовлям на руках, потрапили в цей дивний світ — Земля.

Ми тікали. І більше не могли повернутись без наслідків.

Але наша душа не піде на переродження, якщо попіл не повернеться додому.

Якщо доля буде милостивою, Морана забере наші душі й вплете їх знову у Велике Коло Життя.

Колись, коли перехід відкриється знову, вітер підхопить частинку нашого праху… і, можливо, ми з твоїм дідусем народимося знову — у нашому світі, і побачимо наших драконів.

У наступних листах ти знайдеш мою справжню історію. Усі казки, що я тобі розповідала в дитинстві — це не вигадки. Усе це — правда.

Не показуй цих листів своїй матері. Вона ніколи не читала їх, і навряд чи захоче. А ще — вона може розізлитися і спалити їх. Це сталося б не через злість, а через страх. Твоя мама не винна — їй було важко прийняти минуле. Вона виросла між двох світів. І жоден не став для неї по-справжньому домом.

Не злись на матір. Її дитинство було сповнене страху й самотності. Ми багато працювали, щоб вижити в цьому світі, і в процесі втратили те, що робило нас самими собою. Та коли твоя мама змирилася що не зможе мати дітей — народилася ти.

Дракени не могли мати дітей із людьми. Ніколи. Але народилась ти — це було диво. Подарунок Рожаниці.. І для нас це стало потрясінням, даром… і надією.

Хлопець від якого вона завагітніла, зник, і ми так і не дізналися, хто він насправді.

Ми змінили свої імена, щоб було легше прижитися тут. Та я хочу, щоб ти знала нас справжніх.

Моє ім’я — Інгрід. А твого дідуся — Дір.

Твоя мама народилася в Землях під Крилами Драконів, і при народженні отримала ім’я Діона. Тут воно стало Діаною — так було простіше.

З любов’ю,

твоя бабуся —
Інгрід, Донька Рагнара і Дракен Чорного Дракона.»

Відклавши листа, дівчина провела пальцями по назві острова.

— Що за дивна назва?.. Невже цей острів існує?..

Тая взяла до рук телефон і ввела в пошуковий рядок: “Острів Хітра”. І справді — острів був реальний.

— Ох і далеко вас занесло, бабусю… Невже це правда?..

Перечитавши коротку довідку, переглянувши зображення, дівчина відклала телефон. Вона знову подивилася на відкритого листа, швидко пробігаючи очима написане — шукаючи хоч найменший натяк на жарт чи вигадку. Та не знаходила.

Пройшовшись кімнатою, вона зупинилася перед старою фотографією. Усмішка бабусі була теплою, знайомою, але очі… Наче щось приховували.

— Бабусю… Невже твої казки, за які ви з мамою так сварилися… правда?..

Вона ще трохи подивилася в ті очі — ніби очікуючи відповіді. Потім сіла, взяла до рук другий лист і обережно розгорнула його.

«Люба онуко,

Я рада, що ти вирішила продовжити читати мою сповідь. І я хочу розпочати з самого початку.

Мій дракон… він полюбляв літати. Це була його улюблена справа. Часто він скаржився, що через людей більше не може відчути того відчуття свободи, яке дарує політ.

У той день, коли я вперше його зустріла, він також літав. І, як завжди, займався своєю улюбленою справою — лякав людей.

Але почалося все набагато раніше. Він любив літати високо в небі, простір зачаровував його. Чорний обожнював те як його могутні крила розтинали прохолодне повітря, здіймаючи потужні вихори, що бентежили тишу навколо.

З висоти він спостерігав за світом, що простягався внизу: річка, мов змія, огортала дерев’яне поселення, а дим із десятків труб здіймався вгору, змішуючись із синню небес. Люди, що жили в цьому місті, здавалися йому крихітними — немов мурашки, що метушаться біля своїх домівок.

Поселення було заховане між густих лісів і пагорбів, а будинки, складені з дерев’яних колод, тулилися в хаотичному порядку, утворюючи звивисті, вузькі вулиці. Високий дерев’яний частокіл оточував місто, немов обійми, покликані захистити його мешканців від зовнішніх загроз. Над частоколом височіла вежа з оглядовим майданчиком, звідки вартові вдивлялися в далечінь, пильно стежачи за горизонтом.

Дракон бачив, як маленькі постаті людей почали метушитися, щойно його тінь ковзнула дахами. Їхній страх був майже відчутним.

— Чому вони бояться мене? — думав дракон.

Його очі вивчали їхні дії з цікавістю, у якій змішувалися зверхність і легке роздратування.

Люди — так вони себе називали — були дивовижними створіннями. Вони завжди викликали в нього суперечливі емоції. Крихкі, але водночас здатні боротися до останнього подиху. Вони лякалися легко, але могли проявити неабияку мужність. Йому подобалося спостерігати за ними здалеку, особливо коли вони не помічали його присутності. Але зараз їхня метушня викликала задоволення. Дехто ховався в будинках, інші збиралися на центральній площі, хапаючи списи та луки.