Пролог

Пролог

Дорога знайомо стелилася під колеса машини. Кожен знак, кожен поворот Тая пам’ятала — навіть ті вибоїни, що з’являлися після кожної зими. Вона впевнено маневрувала між машинами, а серце стискалося дедалі сильніше: чим ближче до села, тим важче було дихати.

Вперше за шість місяців вона поверталася туди, де вже не було бабусі й дідуся. Тепло зникло. Затишок — розтанув. Лишилися спогади й біль.

Дзвінок мами з новиною про знайдений ключ усе змінив. У неї не було вибору — вона мусила поїхати. Бабусин останній подарунок — скринька, ключ від якої згубився десь серед речей, знайшовся.

Через сорок хвилин авто звернуло на знайому вуличку. Наприкінці — маленький дерев’яний будинок. Той самий, що дідусь усе життя доглядав, мов святиню. Навіть зараз він здавався живим — просоченим спогадами.

На дверях, як завжди, зустрічала вирізьблена драконяча голова — витвір дідусевих рук. Ніби дивилася просто в душу.

Тая ковтнула повітря, змахнула сльозу й увійшла.

— Мамо? Я вже приїхала. — У відповідь була лише тиша.

Коридор. Фото на стінах.

Вітальня. Дві урни поруч.

Чорно-білі знімки. Усмішки, застиглі в часі.

А ще — відчуття присутності. Бабуся завжди казала: «Кремація — це повернення до джерела». Тая так і не зрозуміла, що саме вона мала на увазі.

— О, ти вже приїхала, — мама з’явилася у дверях, тримаючи в руках стару коробку. — Дивися, я знайшла старі фотографії. Твій дід з бабцею ще зовсім молоді.

Тая взяла пачку знімків. Вони були гарними. Усміхненими. Але в очах було щось не так. Занадто глибокий погляд для молодих людей. Занадто багато… знання?

— Мамо, можна я їх заберу?

— Авжеж. І ще ось… — мама витягла з кишені ключ. Старий, металевий, із головою дракона замість звичної ручки. — Це від скриньки. Я її так і не відкрила. Впевнена мама хотіла б, щоб це зробила ти.

— Ти впевнена, що це саме той ключ?

— Так. Я бачила, як мама ним користувалася. — У цей момент задзвонив телефон. — Вибач, це з роботи.

— Йди, я сама.

Скринька стояла на столі. Дерев’яна, темна, з металевим візерунком. Дракон, зображений на ній, був точнісінько таким, як на ключі.

Тая провела пальцем по контуру, вставила ключ. Замок клацнув, піддався легко. Кришка піднялася, але вона не одразу зазирнула всередину. Щось стримувало. Щось в середині бажало відстрочити розкриття таємниці, що ховалася в скриньці.

Зрештою вона відкрила її.

Листи. Акуратно складені, пронумеровані, підписані дивними цифрами. Вона витягла перший конверт, розгорнула — і завмерла. Очі стали круглими від здивування.

— Мені треба їхати… — мама знову з’явилася у дверях. — Ти вже відкрила? Що там?

— Листи. Від бабусі.

— Прочитаєш — розкажеш, — сказала мама, поцілувала доньку в чоло й вийшла. За хвилину машина рушила з місця, залишивши Таю саму.

Вона повернулася до листа. І почала читати…

«Люба моя Тайро,

Якщо ти читаєш цього листа — отже, ми покинули цей світ. І тепер ми потребуємо твоєї допомоги.

Ми з дідусем — не з цього світу. Наш дім — в іншій реальності. У світі, де дракони — реальність, а боги й міфічні істоти живуть поруч із нами. Ми називали його Землями під Крилами Драконів. Світ, створений для драконів, і який заполонили люди...»