Пролог

Полум’я, від подиху драконів, розгорталося, пожираючи все на своєму шляху: дерева, будинки, навіть каміння здавалися зрадливими, бо розжарювалися до червоного від вогню. Небо, застелене чорним димом, майже зникло з їхнього зору, залишивши тільки спалахи драконячих тіл, що нагадували падаючі зірки. Жінка, міцно тримаючи на руках маленьку доньку, задихаючись від гарячого повітря, поспішала за своїм чоловіком. Вона чула, як у далечині ревіли дракони — останній відчайдушний опір проти неминучого кінця.

Кожен крок був боротьбою. Її ноги тремтіли, а легені палали, ніби всередині теж спалахнуло полум’я. Попереду чоловік крокував швидко, але зупинився, побачивши річку, що перекривала їхній шлях.

— Давай швидше, — гукнув він, подаючи їй руку. Його обличчя було змарнілим і запиленим, але погляд палав рішучістю. — Тут наймілкіше.

Жінка застигла на мить, дивлячись на холодну воду, яка виблискувала під світлом вогню. Їй здавалося, що навіть річка зараз готова обернутися проти них. Вона глибоко вдихнула, підняла доньку над головою і ступила вперед. Вода обпекла холодом, контрастуючи з гарячим повітрям. Її серце калатало в грудях, а очі раз у раз піднімалися до неба.

Дівчинка, затиснута в руках матері, , лише безтямно дивилася на яскраві спалахи вогню та драконячих тіл. Її очі блищали від відображення полум’я, а губи були злегка розтулені від дивного змішання тепла і шуму. Вона була занадто малою, щоб зрозуміти жах, що розгортався навколо. Малеча заворожено дивилася, як величні створіння злітали вгору, а потім з ревом падали, здавалося, прямо на землю.

— Залишилося ще трохи, — підбадьорив чоловік, хоч його власний голос тремтів від утоми.

Вони йшли мовчки, лише шум води і далекі крики були їм супутниками. Жінка відчувала, як сили залишають її тіло. Втома і страх висмоктували з неї останні краплі енергії. Її ноги підгиналися, але вона вперто продовжувала йти.

— Чорний каже, що все більше драконів охоплює полум’я, — промовила жінка, коли вони досягли іншого берега.

Чоловік похитав головою, витираючи піт із чола.

— Передай йому, хай летить до Білої, — сказав він крізь захекане дихання. — Бур допоможе обвалити печеру перед нашим уходом. — Бур уже зібрав усіх драконят, які втратили зв’язок.

Вони дійшли до галявини в глибині лісу, де світло місяця пробивалося крізь дим і гілки, утворюючи дивне сяйво. Це було єдине місце, де не відчувалося запаху гару. Але спокій був оманливим: дим насувався все ближче, несучи із собою гаряче повітря, що обпікало шкіру.

Жінка озирнулася востаннє. Її очі наповнилися слізьми, коли вона згадала будинок, драконів і людей, яких вони залишили позаду.

— Це кінець, — прошепотіла вона.

Чоловік торкнувся її плеча. Його погляд був важким, але в ньому жила надія на те, що вони зможуть врятувати життя доньки.

— Ми зробили все, що могли.

Його остання думка, перш ніж вони ступили в дивне коло місячного сяйва, була прощанням із цим світом і його драконом.

Далеко в горах, у печері, Чорний дракон зібрав усі сили, щоб ударити хвостом по стіні. Гуркіт заповнив простір, і каміння почало обвалюватися, ховаючи всередині Білу та інших драконів. Це було їхнім останнім прихистком.

Острів палав. Величні дракони один за одним падали на землю, залишаючи за собою тільки дим і тишу. І коли багаття згасло, цей світ став іншим.