Розділ 4

- Подумай сам, як ми будемо без вождя? Ти геть з глузду з'їхав, - чоловік активно жестикулював і міряв кімнату метровими кроками. Інший же, до якого і відносились ці дві репліки, спокійно збирав мішок.

- Я візьму лише харчів на тиждень і коня, - спокійно проігнорувавши попередні запитання, відповів музикант.

- Та візьми ти більше, не на спині ж нести, а коневі й помітно не буде, - із цими словами він взяв іще пару хлібин, котрі у його могутніх руках здавались дитячими пиріжками.

- Ні, лише на сім днів.

- От будеш голодний, тоді пригадаєш мої слова, - спробував переконати друга велет, хоча й знав, що слово вождя не поступиться й каменеві.

- Ти певен, що це хороша думка? Ти ж геть здурів останнім часом, я вже й не певен, що ти здатен нормально мислити.

- От бачиш, хіба місце такому у вождях. Ти ж бо впораєшся краще мене, просто ви всі боїтесь чинити інакше, ніж було до того. Це нормально, змін можна боятись, але не варто їм давати сили спинити тебе, - вождь зав'язав мішок і закинув його за плече.

- Не пущу, - загородив своєю широкою спиною дверний прохід велетень.

- Пустиш, - усміхаючись відповідав вождь. - Інакше я відлупцюю тебе, як в дитинстві. Тобі важко мене зрозуміти, ти кохаєш інакше. А я просто не можу піти іншим шляхом. Той, яким ішли мої предки - не для мене.

- Але ж вона повернеться, і ви знову побачитесь. - велетень чомусь не смів назвати дочку Сонця її ім'ям.

- А чи побачимось? Звідки мені знати? - вождь промовив ті питання, які мучили його розум після того, як вони востаннє бачились.

«- Зрозумій, я не можу інакше. Все, що так радує моє серце, все, чим я захоплювалась - страждає, руйнується. Я маю виправити те, що накоїла, адже я можу, - Місяць заглядала у вічі коханому, шукаючи розуміння, і полегшено зітхнула, знайшовши його. - Якийсь час мені доведеться безперервно йти небосклоном, як це робить мій тато, а потім я знову повернусь до тебе! – і щаслива посмішка засяяла на її устах від цієї думки.

А чи побачимось? - подумав тоді чоловік. - Вона ж бо й не розуміє, що для мене простого смертного, завтра може не настати.»

- Хто знає скільки нам іще лишилося, - музикант виринув із полону спогадів. - Але скільки б не було - мала втіха витрачати цей час самому.

По цих словах вождь підійшов до свого друга і міцно трусонув того у своїх обіймах, на що велет ледь не розчавив його у своїх.

- Та я все ж був правий - ти ненормальний. Це було зрозуміло, коли вперше поглянув у твої чорнющі очі.