Розділ 3

Певне, вперше за своє довге життя Місць не могла дочекатись, коли тато піде відпочивати, а їй треба буде виконувати свої обов'язки. Ну ось ця галявина, на невеличкому пагорбі. Онде стоїть висока верба, над самісіньким обривом, а біля підніжжя палають вогні невеликого поселення. Ще вдень Зефір показав їй це місце, але йти у поселення вона не наважилась, як не наполягав східний вітер.

Чому ж час тягнеться так довго! І не встигла дівчина так подумати, як до неї донеслися дивні чарівні звуки. Як не намагалась Місяць розгледіти постать чоловіка - їй так і не вдалося. Тож не маючи сили стриматись, вона вискочила зі свого дому і побігла до верби. Яскравим сяйвом освітився пагорб, а музикант закрився рукою, аби не осліпнути,

- Хто ти, і що тут робиш? - запитав чоловік.

- Лише я, - тихенько, відповідала Місяць. - І хотіла послухати твою гру.

Такою була їх перша зустріч: він грав, а вона слухала. Коли чоловік втомлювався, дівчина розповідала йому про те, що бачила, де бувала, і що цікавого є в світі. Непомітно проходили часи панування Ночі і закохані мали розлучатись, адже при денному світлі він не міг побачити доньку Ночі і почути її лагідний голос. Та серце іноді відкривало її постать очам, коли Місяць вирішувала ще раз поглянути на свого коханого.

Знову, як і раніше, донька Ночі та Сонця бавилася з друзями, щаслива, відкрита усьому світу. А чоловік намагався побачити ті дива, про які розповідала йому кохана.

Вночі вони знову зустрічалися під вербою, на пагорбі біля поселення. Так тривало тридцять щасливих днів, доки одного дня Сонце не покликав свою любу донечку.

- Як я радий бачити твоє усміхнене личко, люба моя дівчинко.

- І я рада бачити Вас у гарному сяйві, таточку.

Сонце неохоче випустив любу донечку з міцних обіймів, та, згадавши про причину їхньої розмови, вмить перестав усміхатись, чим дуже здивував Місяць.

- Скажи, донечко, чи щаслива ти?

- Так, тату, щаслива.

- А в чому твоє щастя?

- В коханні! - не роздумуючи відповіла Місяць.

Сонце тяжко зітхнув при цих словах.

- Виходить, якщо забрати в тебе кохання, ти будеш нещасною?

Такі таткові запитання все більше і більше бентежили дівчину, а останнє навіть налякало.

- Напевне, - стиха, після паузи відповіла дівчина.

- Отже, твоє щастя у нічних зустрічах з цим музикантом та денних іграх з друзями? Такий твій шлях?

Такі батькові слова, сказані настільки м'яко та спокійно, боляче ранили її серце. Дівчина хотіла якось заперечити, та слова не йшли до голови.

- Ось, візьми,. - Сонце простягнув синій плащ, який виявився якраз впору його донці. - Він шитий зумисне для тебе, допоки носиш його - сяяння буде непомітне іншим. Вдягни його сьогодні, коли твоя мати підніметься над Землею, Евр чекатиме на тебе під вербою. А зараз іди.

Закутана в плащ і пригнічена, Місяць ішла й не розбирала шляху, а кожне батькове запитання громоподібно відбивалося у її пам'яті.

- Як таке може бути?

Це запитання повернуло дівчину до реальності. Вона роззирнулась і побачила здивовано-щасливий погляд коханого.

- Ой, а я не вчулася, як прийшла сюди.

- Та це не гірше від того, аби ти хотіла прийти, - з цими словами він ніжно обійняв Місяць.

Вона притислась до нього і тихо запитала.

- Ти щасливий?

- Звісно.

- А в чому твоє щастя?

- Зараз - у цих обіймах, а назавжди - в тобі! В тому, аби ти була щасливою.

- А ще?

- У можливості допомогти своїм людям, вирішити їхні проблеми. Так має чинити хороший вождь, таким був мій батько, і я маю бути таким. Це мій шлях.

Коли закохані зійшли на пагорб і підійшли до верби, Евр уже чекав. Місяць була закутана у плащ, який так і не знімала.

- А можна...?

- Звісно. Я понесу, якщо він не злякається.

Так вони вирушили у глуху темряву, що огортала останні тридцять днів усю землю в час, коли на ній панувала Ніч. Їм зустрічались налякані нічні створіння, що раніше весело метушились у високій траві. Голодні, ледь живі хижаки бродили у пітьмі, натикаючись на пні та камені і не в змозі віднайти здобич. Слухали, як ворочались денні тварини, долані кошмарами. Тільки комахи почувалися добре і велика пузата жаба, на вдачу вистрілюючи своїм липким язиком, кожного разу тягла щось до рота.

З кожною новою картиною закохані все нижче опускали очі і марніли щомиті дужче. Коли невесела подорож завершилась, Місяць міцно обійняла свого коханого, палко поцілувала в уста і, скинувши і лишивши плащ, вирушила в небо.

- Матінко! - Дівчина впала на коліна поряд з Ніччю і притулившись до її ніг, заплакала.

Ніч ніжно провела по срібному волоссю материнською рукою.

- Я вже давно чекала тебе, доню.