Розділ 2

Йшли роки, і Місяць перетворилась з милої дівчинки на прекрасну молоду дівчину. Тепер вже мало що могло зацікавити її так, як у роки дитинства. Вже не прогулювалась вона небокраєм, тримаючи за руки своїх батьків. Майже весь час проводила красуня у своєму будинку. Вночі вона просто поближче підходила до найбільшого вікна, аби якнайкраще освітити Землю.

Місяць напівлежала, ні про що не думаючи, коли вперше почула ці звуки. Їх мелодія була наче логічним продовженням усього навкруги і впливала легко і невимушено, та, коли дівчина почала прислухатись, мелодія стала наче сильнішою. Здавалось, ця музика виткана з чарів, котрі можуть все: ось вже відступає сум і усмішка відвойовує втрачені позиції, цікавість знову підіймається з глибин серця, а з ним іще щось, невідоме досі, але безмежно приємне, тепле. Ось так, вслухаючись в невідомі звуки, Місяць несподівано для себе зрозуміла, що хоче дізнатись, звідки лунає ця музика. Вперше за багато останніх літ Місяць не могла дочекатись, доки перші передвісники Сонця, вранішні промені, сповістять про його скорий прихід, і вона зможе вискочити зі свого палацу! Сім разів доводилось їй підійматись на небо, аби виконувати свої обов'язки, і ось увосьме вона змогла ступити на Землю. Місяць обійшла вже всіх музикантів: і серед тих, хто ходив по землі, і серед тих, хто ширяв у повітрі. Не знаючи що й робити далі, дівчина лягла на галявині під теплими променями Сонця, погляд сірих очей проводжав хмаринки, яких гнав вдалечінь хтось із друзів її дитинства. І якесь невідоме відчуття стиснуло її ніжне серце, ніби шипами, боляче, закололо у грудях. Срібна сльоза вискочила із куточка ока і покотилась ніжною щокою. За нею побігла іще одна, а потім іще, тож невдовзі вони перетворились на безперервний потік.

- Чому ти плачеш, маленька?

- А я плачу? - голос дівчини був рівним, але кожне слово доводилось витискати.

- Так, плачеш, хіба не по твоїх щоках біжать солоні сльози? - жайворонок літав над місцем, де лежала Місяць.

- Отже це сльози...

На цих словах дівчина втерла ясні очі і присіла в ту мить, коли жайворонок приземлився поряд із нею. Вона дивилась на цього малого птаха з кумедним хохолком на голові, не відводячи погляду, ніби він був тим рятувальним острівцем, що не давав їй потонути у цьому болючому почутті.

- Розповідай, що тяжіє на душі, не отруюй стражданнями свого лагідного серця. Адже цей світ стане іншим, якщо втратить тебе.

Те, з якою непідкупною простотою та батьківською турботою говорив птах, зігріло дівчину. Місяць без вагань розповіла про тяжке почуття порожнечі, що володіло нею останні роки і про дивну мелодію, яка струсила усе її єство, і про дивне почуття болю, яке вперше довелося пережити дівчині. Доки вона говорила, всі ці почуття ніби знову заволодівали нею, і світлі оченята стали вологими, а солоні сльози стікали підборіддям. Жайворонок не намагався їх зупинити, адже багато бачив за свій вік. Нехай поплаче, а на місце пролитих сліз прийде полегшення.

Птах був першим, хто бачив пробудження цього світу, він спостерігав перше сходження Сонця і купався у його променях. Саме йому випало вести тільки-но зігрітою землею Весну. Саме він супроводжував зелену красуню, коли вона своїм цілунком вдихала життя у кожне живе створіннячко. Саме спів жайворонка чув кожен у цьому світі, коли вперше відкрив очі після первісного пробудження. Тож коли він заговорив, у його словах було чути не думку закоренілого старця, що прикривається мнимим досвідом, здатним перетворити бурхливий потік на гниле болото, а голос душі, котра не перестала дивуватись змінам цього світу і приймає його новизну, не чіпляючись за спогади, та зберігаючи їх у глибинах серця, поряд з найдорожчим.

- Боляче мені бачити твої страждання, люба дівчинко. Пам'ятаю, якою свіжою та натхненною була Ніч в день твого народження, як яскраво сяяв Сонце в той день. Багато води утекло з того часу. Аби я не був одним з Перших - не стояв би зараз на цьому місці, - якась сумна усмішка чулась у цих словах. - І не говорив би з тобою. Та така зневага часу оминула моїх дітей. Багато пташенят я випустив зі свого гнізда, іще більше малих жайворонків вилетіло з-під їх крил, та багатьох вже покликала у свої м'які обійми Матінка-Земля.

Доки дівчина слухала Жайворонка, солоні доріжки висохли на її щоках, омиті легким теплим потоком: то Евр, побачивши сльози на очах названої сестри, зупинився у прохолоді дерев, так що й не видко, і дмухав звідтіля, ледь чутно торкаючись своїм подихом, легко, як пір'їна, що опускається долу. Від того Місяць крізь заплакані очі і не побачила його, і не відчула його присутності, лише білосніжне тіло розслабилось від теплого подиху, а на щоках знову проступило легке сяяння. Лише схвальний погляд Жайворонка був йому нагородою, тож він злегка вклонився одному з Перших і пішов далі - вперед.

- Знаєш, моя чарівна пані, - птах подивився в очі Місяця і в його погляді читалося прохання про розуміння. - Я пишаюсь тим, що роблю, і через стільки часу я досі люблю життя, моє життя. Колись я обрав своє місце, визначивши свою долю, долю своїх дітлахів та їхніх нащадків, але чи мав я на це право? Що як це не їх шлях, і комусь із них милішим видались морські простори чи холод хуртовини? - всі столітні острахи зараз повипинались назовні з маленького серця. - Може колись якесь ледь оперене пташеня таки спробує проторувати свій шлях, та якщо не вдасться, воно просто загрузне, не перенісши важкості бездоріжжя і не маючи часу на повернення назад.

- Але ти - інша справа!

Місяць розгубилась від того натхнення, що насичувало цвіркіт Жайворонка. Так різнився теперішній настрій птаха з тим, що переповнювало його маленьку постать лишень кілька секунд назад. Схоже не звик цей жвавий птах довго перебувати під впливом суму.