Розділ 1

Ця історія почалась тоді, коли Земля була, наче щойно закінчена картина, на якій досі не висохли останні мазки. Все працювало справно і було на своїх місцях, але якесь хвилювання літало у повітрі. Щось схоже відчуваєш, коли сідаєш на новий велосипед: знаєш, що робити, і навіть як, такі ж колеса, руль, але... Відчуття нові, рухи трохи невпевнені і не знаєш, чого чекати далі. Такими були перші дні на нашій Землі. В один із них у Ночі та Сонця народилась маленька донечка. Вона стала апогеєм їхнього чистого та світлого кохання, котре почалось в той момент, коли божества вперше відкрили очі, а їх погляди сплелись. Такі далекі та різні. Дві абсолютно рівні протилежності. Приречені здалеку спостерігати один за одним, майже наблизившись і захопивши у свої обійми - втрачати, і не мати змоги змінити це. Хіба здогадувались вони, що чекатиме за рогом, коли погляд вже вихопив із усього барвистого розмаїття кольорів та звуків той самий, ідеальний, образ? Невже звернули би з обраного шляху? Вірю, що ні! Інакше я просто не в змозі пояснити лагідної та ніжної краси могутньої сили Сонця , яку він дарує Ночі на світанку та заході. Тоді безглуздою здається та ласкава магія, яка, розлита щедрою рукою Ночі, літає у повітрі на зорі та повечір’ї. Повірте, більш щирого та чистого кохання годі й шукати. Тому не дивно, що їхня перша і найстарша донечка Місяць швидко зростала, злелеяна та випестувана любов'ю батьків.

З перших своїх днів, як і все тоді, маленька зайняла своє місце. Щоправда воно було доволі високо над Землею, поряд із величними батьками. Та це єдине, що відрізняло її місце від сотні тисяч місць інших нащадків її батьків. Сонце звів для Місяця прекрасний будинок у формі кулі, адже для його донечки все має бути ідеальним. І мала вона щоночі, сидячи у своєму замку, наглядати за меншими сестрами Зорями, які так і норовили втекти кудись з безкрайого небосклону, а разом із тим - дарувати легку прохолоду свого сяяння, успадкованого від батька, кожному, але лише тоді, коли той наважиться попросити. Вона росла слухняною донечкою, тож робила все точно, як і наказували батьки: жодна з малих Зірочок не змогла проскочити повз пильний нагляд сестрички, а її ніжне сяйво, запалавши для когось одного разу, приходило для нього щоночі. Коли ж на горизонті у всій своїй величній красі з'являвся Сонце, вона, невидима майже нікому, ступала білосніжними босими ніжками на Землю. Безтурботна вдень і цікава до всього, що її оточувало, Місяць жадібно спостерігала за дивами, що траплялись на її шляху.

« - Мамо! Мамо! Уявляєш, Зефір знову смикав мене за волосся, а потім... – захоплення, з яким вона говорила, відображалось усюди і заважало говорити настільки, що аж збивало подих. - А потім почав тікати. Він завжди так робить. Ми мчали над Атлантикою і дельфіни вистрибували з води, вітаючи нас, чайки роздратовано кричали, розлітаючись від нашої гри, ми відпочивали на хмарах, а потім... а потім, моя люба матусю, я таки наздогнала Зефіра, - і її малі щічки засяяли сильніше, як було завжди, коли вона раділа. - То був дивний острів. Я бачила його вперше. І Зефір мабуть також, хоча й казав, що бував тут сотні разів, та він знаний пустобріх. Ми піднялися на найвищу гору з трьох, що розташовували на цьому острові. І там, понад хмарами, де ніщо не закривало нас від ніжних таткових променів, я бачила маленьке лоша. Воно народилося в ту мить, як ми підкорили гору. Борей, я так його назвала, бо він був весь білий-білий, і пар виривався з його ніздрів, він штовхав його на прохолодне гірське повітря потужними легенями. Його ніжки були надто довгими та тонкими, так мені тоді здалося, - Місяць завовтузилась, всідаючись зручніше на материних руках, і, нарешті досягнувши бажаного, зібралась продовжувати. Набрала побільше повітря у легені і, схопивши маленькою ручкою пасмо маминих чорних кіс, заговорила далі. - Я навіть не думала, що він зведеться на свої ніжки, а він не тільки зміг, а вже за мить навіть намагався стрибати. А потім ми бігали по засніженій долині розрізаючи хмари, що траплялись на нашому шляху. Як це було чудово! Борей мчав, намагаючись не відставати, та скоро втомився і розкрив свої крила: білосніжні, як він сам, великі та сильні. Мамо, Борей найгарніший з усіх, кого я коли-небудь бачила. Він так солодко спав на спині у Зефіра. Уявляєш, Борей заснув у повітрі, тому ми вирішили віднести його додому...»

« - Мамо, мамо, мамо! А чому ти мені не казала, що Дощ - це доволі мокра штука? - Місяць стояла навпроти матері, вперши руку в бік і набурмосивши личко. Та впевнившись, що Ніч встигла розгледіти її серйозну постать - розсміялась. Хто хоч раз у житті чув цей дзвінкий, як струмочок, сміх, той вже ніколи не опускав безсило рук і не полонили його невдачі та сум.

- Доню, як можна називати Дощ штукою? А що, як він образиться?

- Не образиться, - впевнено махнула рукою Місяць. - Він іще той жартівник, тож не може образитись на таке. Розумієш, я так кажу, бо сьогодні потрапила під його пустощі. Ми з друзями зібрались погратися на галявині, і, як завше, багато лісових жителів зійшлися, аби подивитись, і тут серед ясного неба пронеслись Грім та Блискавка, а за ними з'явився і сам Дощ, босий, у коротких, усього до колін, блакитних штанях і сірій сорочці з відкритою душею. Під пахвою він тримав цеберце, а в лівій руці решето. І, доки я розглядала його руді кучерики і усміхнене опецькувате личко, звірята заметушились і почали ховатися. Та дарма, адже це так весело - бути мокрим, - при цих словах дівчинка затрясла своїм срібним волоссям, на якому іще зостались спогади від зустрічі з Дощем. - До того ж не допомогло, ми всі були однаково мокрі. А знаєш, мамо, що найгарнішого у Дощі?

Ніч уважно подивилась на свою донечку, погляд якої вже тягнувся через найвіддаленіші куточки космосу до глибин пам'яті. Матері було дуже цікаво, що ж саме привабило її донечку в цьому вічно юному та безтурботному парубкові.