РОЗДІЛ ХІІІ

Старий впевнено тримав свій пістолет, який на вигляд був таким же, як і його власник — старий і сильно пошарпаний часом, наче пережив не одну війну. Що й не дивно для такої моделі радянського пістолета.

— Як усе чудово… — тихо посміхнувся чоловік, оглядаючи всіх по черзі. — Прямо як я і планував.

— Що ви… — почала Настя хриплим голосом, але не змогла закінчити.

— Тихо! — грубо перебив той і, посміхаючись, додав: — Я довго цього чекав.

Він зробив невеликий крок у кімнату і зачинив за собою двері.

— Ви ж самі прийшли, — посміхнувся старий історик. — Я лише трохи… допоміг.

— Що це значить?! — різко крикнула Аня, ще міцніше притуляючись до Влада.

Хлопець же взяв дівчину міцніше, ніби прикриваючи її своїм тілом.

Старий нахилив голову набік.

— Ох… — видихнув він. — Я ж вам усе розповідав. Вам же сподобалась моя легенда, вірно?

Хлопці незрозуміло переглянулися, а дівчата опустили погляди в підлогу, нервово перебираючи пальцями.

— Та ну… — чоловік розвів руками, натягуючи широку усмішку на все обличчя. — Не вдаєте, що не пам’ятаєте.

Молоді люди напружились ще сильніше, особливо хлопці, коли той повільно пройшовся вздовж стіни.

— Зрада, смерть, кохання… — говорив він, розмахуючи пістолетом, ніби вказівною палицею на уроці. — Та ну… пам’ятаєте ж!

— Ви псих…? — прошепотіла Аня.

Старий раптом засміявся глухим звуком, ніби насміхався над дівчиною.

— Псих? — повторив він. — Так-так… Я чув це не раз у свій бік. Так що…  можливо і так.

Старий різко зупинився і направив ствол на дівчину. Влад різко прикрив Аню, заховавши її у своїх обіймах.

— Бах! — крикнув він, посміхаючись сам до себе. — І усе кінчено!

— Ви точно псих! — крикнув Влад, повертаючись до чоловіка.

Чоловік мовчав, ніби щось планував або згадував у своїй хворій голові.

— Ще дитиною, — ще більш тихим голосом почав він — коли мені було років шістнадцять, майже як вам. Я вигадував історії. Різні легенди… про кохання і зраду… про те, що вбиває…

Погляд дідуся став порожнім, ніби боявся щось згадувати. Щось, що дерло його із середини.

— А потім… я вирішив… — він усміхнувся. — Зробити їх реальністю.

— Ви… ви вбивали людей? — задаючи питання, Настя відступила на крок.

— Так… — спокійно відповів дідусь, вперто дивлячись прямо в очі наляканої дівчини. — І ще вб’ю… відразу після вас.

Обстановка серед молодих стала максимально страшною. Дівчата вже не стримували сліз. Рятувало лише те, що поряд Влад і Макс, які підтримували коханих у цю складну хвилину.

Сивий підняв пістолет трохи вище.

— Того хлопця на галявині… пам’ятаєте?

Аня здригнулась.

— Ц-це в-ви…? — плакала вона.

— Так, — гордо кивнув він, торкаючись грудей і посміхаючись ще ширше. — Я.

Настя закрила рот рукою.

— Старші разом. Як і має бути.

— А д-діти? — різко запитала Аня.

— У підвалі, — байдуже відповів він. — Закриті. Я їх не вбиватиму… принаймні не зараз. Може, хтось інший. Може, час. Може, страх. Може, відсутність їжі… Я ще не придумав.

— Навіщо ти це робиш?! — злісно кинув Макс.

— На «ти»? — дідусь підкотив губи. — Як не виховано.

Макс різко рвонув уперед.

— Зараз! — крикнув він.

Роздався гучний постріл. Макс зупинився і повільно сперся на коліно.

— Макс! — закричала Настя.

Кров швидко розтікалась по підлозі.

— Дурень… — спокійно сказав старий. — Ну навіщо різкі рухи?

Почались крики, паніка. Аня схопила Влада за руку.

— Біжимо!

Вони рвонули до дверей. Але другий постріл не змусив себе чекати. Влад різко смикнувся і впав.

— Ні! — крикнула Аня, падаючи поруч із Владом.

Поки дід оглядав Влада й Аню, Настя тихо підповзла до Макса.

— Тримайся… будь ласка… — вона плакала, тримаючи його обличчя. — Тримайся.

— Я… казав… — ледве прошепотів він. — Йти…

Його очі різко згасли.

— Ні-ні-ні! — її крик був гучнішим, ніж усі попередні разом узяті.

Під цей крик старий повільно підійшов ближче.

— Не люблю крики!

Ще один постріл — і Настя замовкла, залишаючи подругу сам-на-сам із цим чудовиськом.

Аня повільно піднялась, тримаючись за поранену руку. Її очі були не як раніше, а вже червоні і повні сліз.