РОЗДІЛ ХІІ

— Може, викличемо поліцію? — прошепотіла Настя, вже тягнучись по телефон.

— Та тут не ловить! — відповіла Аня, намагаючись придумати хоч щось.

— Тоді, може, не підемо всередину?

— Згодна.

Дівчата вже збиралися йти від цього місця. Але раптом із халупи почувся пронизливий крик.

— Влад?! — озирнулась Аня, вже біжучи назад.

Настя теж не залишилась на місці, а рвонула за подругою, яка з усіх сил намагалася відчинити двері ширше, щоб не поранитися об штики, що стирчали з іржавого дерева.

— Допоможи! — гукнула Аня.

Настя кинулась на допомогу. Разом вони все ж змогли прочинити двері ще ширше й без травм зайти всередину. Вони переступили поріг. І одразу зупинилися.

Усередині було темніше, ніж надворі. Світло ледве пробивалося крізь маленькі вікна, забиті дошками. Повітря стояло таке неприємне, наче тут було більше пилу, ніж у старому гаражі, змішаного із сирістю й запахом гнилі.

Двері за спиною тихо скрипнули.

— Не закривай… — прошепотіла Настя, навіть не озираючись.

Під ногами щось хруснуло. Аня опустила погляд і побачила на підлозі сухі гілки та… щось схоже на кістки дрібних тварин.

— Фу… — скривилась дівчина. — Гидота!

— Тихо… — шикнула Настя.

Десь у глибині халупи лунав звук. Ледь чутний для вуха, наче хтось дихає. Ну або ж стогне.

— Туди, — додала Настя, обережно ступаючи вперед.

Вони рушили далі. Дошки під ногами прогиналися, ніби от-от проваляться. А стіни були вкриті дивними подряпинами. Довгими, товстими, наче хтось… дряпав їх зсередини.

— Це що…? — Аня провела пальцями по одній із них і одразу відсмикнула руку. — Ні, ні, ні…

Настя нічого не відповіла. Вона дивилась уперед. І раптом на їхньому шляху показалися двері. Напіввідчинені і дуже старі. Саме звідти йшов звук.

— Готова? — тихо запитала вона.

— Ні… — чесно відповіла Аня. — Але пофіг. Відкривай.

Скрип, ще один. То Настя штовхала двері.

— Влад?! — закричала Аня.

— Макс?! — додала Настя.

У кімнаті, притулившись до стіни, сиділи два юнаки.

— Господи… — Аня кинулась до Влада й упала перед ним на коліна, міцно обіймаючи. — Ти живий… ти живий…

— Тихо-тихо, — Влад, хоч і виглядав виснаженим, посміхнувся. — Все нормально…

Настя підбігла до Макса.

— Де ви були?! Ми вас шукаємо вже… — її голос зірвався.

Макс важко вдихнув.

— Йдіть звідси! — тихо крикнув він. — Бігом! Поки ще є час.

— Щ-що? — злякалась Настя. — Ти хіба не радий мене бачити?

— Тут, — різко відповів хлопець, — ні!

— Але…

— Давай без «але»! Просто йдіть. Будь ласка… йдіть.

Поки Настя тримала руку свого хлопця, Аня теж не гаяла часу.

— Ми знайшли твій телефон, — сказала вона, трохи відсторонюючись. — Там було відео…

— Який телефон? — перебив Влад.

Аня завмерла.

— Твій…

— Він у мене, — спокійно відповів Влад і дістав телефон із кишені. Але то був муляж, який хлопець так впевнено носив із собою, не достаючи.

На секунду запала тиша створена самим же Владом і його реакцією на щось незрозуміла у своїй руці.

— Ні… — тихо сказала Аня. — Це знову якийсь твій тупий пранк?

Настя відчула, як по спині пробіг холод. Вона чомусь не вірила, що це зробили самі хлопці.

— І ми чули крик із цієї халупи, — звернулась до Влада дівчина, міцно тримаючи сильно замореного Макса. — Ти кричав.

— Я не кричав, — Влад подивився прямо в очі Насті. — Ніхто не кричав.

— Але ми…

— Тут нікого більше не було, — різко перебив Макс.

Його голос здався для інших якимсь твердим і холодним. Наче він уже забув, що сам просив дівчат тікати звідси.

Аня повільно піднялась на ноги. Щось було не так. Дуже не так. «Ну точно пранкує, гад!» — думала вона поки оберталась. Потім глянула в куток кімнати. Біля старої шафи стояло взуття. Старе, дівоче, мокре, наче після калюж. Із брудом та травою, що ще не встигла висохнути.

— Настя… — ледве чутно сказала Аня.

— Що?

— Подивись…

Настя повернула голову. І завмерла.

— Це… — прошепотіла вона й повернулась до свого хлопця. — Що це?

— Так ось чому ти не хотів, аби ми тут залишались! — додала вона, скривившись.

Раптом десь позаду почувся різкий скрип металу. Двері повільно відчинилися.