РОЗДІЛ ХІ

Аня ще кілька секунд дивилася на телефон, боячись, що він може бути розрядженим або, ще гірше — зламаним.

— Він… розряджений? — тихо запитала Настя, підходячи ближче.

— Зараз подивимось, — ледь чутно відповіла Аня, натискаючи кнопку живлення.

Екран засвітився яскравими кольорами. Обидві дівчини одночасно побачили заставку Влада. На ній була усміхнена Аня з великим букетом червоних і білих квітів.

— Мило… — прошепотіла Настя.

— Це на Восьме березня, — зовні стримано, а всередині з гордістю відповіла Аня.

Телефон був заблокований. Але яка дівчина не знає пароль свого хлопця? Мабуть, ніяка. Якщо не враховувати Настю.

— Подивись відео… — швидко сказала Настя. — Може, там щось є.

Аня кивнула й зайшла в галерею. Пальці нервово стрибали екраном, але вона все ж відкрила останній файл. То було якесь коротке відео.

На екрані було видно світлий денний ліс, не такий, як зараз. Світліший. Сонце ще пробивалося крізь дерева. Чути гучний підлітковий сміх.

— Та давай сюди! — десь за кадром пролунав голос Влада.

— Знімай, знімай! — кричав хтось із хлопців.

— Знімаю, — відповів Макс і повернув камеру на себе.

У цю мить він трохи покривлявся і знову направив камеру на хлопців.

— О, давай тут! — сказав Влад.

Камера опустилася вниз. Хтось діставав рюкзак.

— Вогниво є? — запитав інший голос.

— Та є, зараз…

Чути клацання. Іскри. Ще раз. І ще.

— Та ти що, не вмієш?! — засміявся Влад.

Було видно іскру, потім ще одну. І нарешті розгорівся маленький вогник.

— Є-є-є! — закричав хлопець, дуже схожий на того, кого знайшли на галявині.

Сміх, шум, тріск гілок. На цьому моменті Макс зі словами: «Так, досить. Пора і поїсти!» закінчив відео.

Аня не витримала й тихо всміхнулася крізь сльози.

— Він… як завжди…

— Ну це тупик! — розчаровано сказала Настя. Вона сподівалася, що це дасть хоч щось.

— Треба йти туди, — раптом твердо сказала Аня.

— Ти серйозно? — дівчина подивилася на неї. — Чому саме туди?

— А ти подивись на землю, — вказала Аня.

Кілька секунд мовчання. Настя глибоко вдихнула, дивлячись на маленькі сліди від взуття, схожі на жіночі.

— Добре… йдемо, — на видиху відповіла вона, складаючи руки на грудях. Це, звісно, більше скидалося на дурість, але це було хоч щось.

Ліс проводжав тихим вітром, не більше. Дівчата йшли повільно, орієнтуючись по слідах. І якщо спочатку слід був лише один, то тепер тут була ціла купа відбитків різних кросівок.

— Тут… схоже… — сказала Настя, озираючись на маленьку калюжу. — Тут вони й ступили.

— Так… — підтвердила Аня.

Гілки тріщали під ногами. Кожен звук змушував здригатися.

— Чуєш? — раптом прошепотіла Аня.

— Що?

— Нічого… — нервово відповіла та. — Здалося.

Вони йшли ще хвилин десять. І раптом…

— Насть… — тихо сказала Аня.

— Що?

— Дивись.

Попереду, між деревами, стояло щось. Стара дерев’яна халупа. Крива, потемніла від часу. Але, на диво дівчат, ще досі таки міцно стояла.

— Тут… хтось живе? — прошепотіла Настя.

— Не знаю… — відповіла Аня. — Але мені це не подобається.

Вони повільно підійшли ближче. Двері халупи були напіввідчинені. Старі. З іржавими цвяхами, що стирчали в різні боки. Аня злякано закам’яніла.

— Н-Настя… — голос зірвався.

— Що…?

— Там…

Вона показала пальцем. Настя подивилася. І відчула, як холод пробіг по спині. На одному з цвяхів, прямо біля дверей, висів шматок тканини. Він був грязний, але все одно помітний, що білого кольору. Та і не слабо був помітний характерним принт.

— Це… — прошепотіла Настя.

Аня повільно підійшла й торкнулася його. ЇЇ рука затремтіла від сильного нервування, а ноги ледь не підкосились.

— Це його… — ледве вимовила вона. — Це куртка Влада…

Вітер тихо повіяв. Двері халупи скрипнули. І повільно відчинилися ще більше, наче хтось навмисно запрошував їх усередину.