РОЗДІЛ Х

— Антох! — хтось гукнув позаду молодого чоловіка. — Йди сюди!

— А? Зараз йду, — кивнув той, гасячи цигарку об дерево. Але, на мить знову повернувшись до дівчат, усміхнувся й хмикнув: — Честь маю! Всього доброго. До зустрічі.

— Бувайте, — якось нещиро кинула Аня й повернулася до Насті. — Що таке? Щось сталося?

— Та ні-ні, — швидко відповіла дівчина. — Усе добре…

Аня взяла подругу за плечі й трохи відвела вбік, подалі від чужих вух.

— Говори, — твердо, майже наказово сказала вона, вперто дивлячись Насті просто в очі.

— Та все добре! — розгублено й трохи нервово повторила Настя, опустивши погляд у землю.

— Ну як знаєш, — відповіла друга дівчина, вирішивши дати подрузі трохи часу.

— Стій! Не йди! — крикнула Настя їй услід.

Вона підбігла й міцно обійняла Аню, наче хотіла втримати її біля себе.

— Макс постійно носить при собі пістолет… ТТ.

— Що?! — гучно викрикнула Аня, ошелешена почутим. — Твій хлопець постійно тягає із собою зброю?!

— Тихіше, — лагідно відповіла Настя, майже благаючи. — Так, Макс постійно із пістолетом. Звичка.

— Що?! — не стримувалась Аня. — Яка ще звичка?!

— Подарунок діда! — відповіла дівчина, відводячи погляд. А потім, знову глянувши в очі, додала: — Але це не він. Він не міг.

— Що ти говориш?! — вибухнула Аня, відступаючи на крок. — Ти сама собі віриш?

— Дівчата, що у вас там відбувається? — замість відповіді Насті пролунав голос того самого молодого офіцера, Антона. — У вас усе добре?

Аня повернулася до хлопця, який швидко наближався, і, ледь стримуючи себе, відповіла крізь зуби:

— Так. Усе добре. Просто сперечаємось.

— Ну добре, — кинув той і повернув назад.

— Дякую, — тихо сказала Настя, ніяково дивлячись у суху землю.

— Дякую?! Дякую?! — повторила Аня, роблячи крок до дівчини. — Ти хочеш…

Вона не договорила що хотіла. Її погляд чудом уперся в дуже такий знайомий телефон. Смартфон обережно лежав під купкою листя. Дівчина була впевнена на всі сто — це телефон Влада.

— Що таке? — здивовано кинула Настя, озираючись туди, куди дивилася Аня.

Аня мовчки підійшла до телефону. Потім нахилилася й підняла знайому річ.

— Це телефон Влада, — тихо, вже без колишньої злості, сказала вона, тримаючи в руках чорний Айфон.