РОЗДІЛ ІХ

На повній швидкості Настя і Аня добігли до свого табору. Вони пройшли ворота та, вже не біжучи, а скоріше швидко йдучи, слідували свіжими відбитками шин великої машини — ймовірно, швидкої допомоги.

Здалеку вони помітили, як біля входу до лісу стоять ті самі машини, які вони бачили раніше. Спецтранспорт був порожній і мигав маячками на пів Карпат.

— Побігли! — махнула головою Аня, озираючись на подругу. — Швидше!

Жодна з них не могла уявити, що саме сталося в лісі, тому хвилювання лише зростало. Як то кажуть: немає нічого страшнішого, ніж сам страх. І з цим дівчата були повністю згодні.

Уявляючи, що знайшли їхніх хлопців, хоч живими, хоч, не дай Боже, мертвими, вони бігли ще швидше. Та що там того лісу, адреналіну вистачило б на цілу Олімпіаду.

Спочатку дівчата бігли по слідах від взуття, а потім уже на голоси. І коли вони нарешті дісталися до місця, страх досяг свого максимуму.

— Ні-ні-ні-ні… — повторювала Аня, дивлячись, як люди у формі оглядають тіло. Вона лише думала: хай це буде будь-хто… будь-який вік… але тільки не її Влад.

— Що тут…? — не договорила Настя, яка підбігла слідом і так само завмерла.

На галявині серед високої трави одна з груп знайшла тіло. Хлопця швидко впізнали. Це був один із членів походу.

— Що сталося? — майже в унісон запитали дівчата у жінки з адміністрації, яка стояла трохи осторонь від поліції та лікарів.

— А? Що? — розгублено повернулася вона до них, широко розкривши очі.

— Пані Людмило… що сталося? — повторила Настя.

Жінка лише похитала головою.

— Не знаю…

По ній було видно — вона або в шоку, або просто не може зібрати думки. Окрім неї та працівників служб, поруч майже нікого не було — інші, схоже, розійшлися після побаченого.

Раптом до них підійшов молодий чоловік — років двадцяти п’яти, не більше. Видно, щойно після академії. Він зняв одноразові рукавички та дістав із кишені піджака пачку цигарок.

— Ну що ж… — почав він, витягуючи одну, — у нас труп.

Сказав це так буденно, ніби мова йшла не про підлітка.

— А що сталось? — запитала Аня, дивлячись у бік місця події.

— А ви хто? — кинув він, підпалюючи цигарку. Зробив затяжку, видихнув дим і, вже спокійніше, додав: — Та ладно, все одно розповім. У хлопця кульове поранення правої частини грудної клітки.

Він хотів сказати ще щось, але Настя, явно нервуючи, перебила:

— Чим? Яка зброя?

Вона хоч і намагалась тримати себе в руках, але інші не могли не помітити її стан.

— ТТ, — коротко відповів поліцейський, озираючись на місце.

— ТТ?! — дівчина зблідла ще більше.

— Ну так. Тульський Токарєв.

Настя схопилася за голову, і в неї була лише одна думка: «Що ж ти наробив?». Здавалося, вона знає більше, ніж будь-хто інший на цій галявині. Чи це, можливо, вже місце злочину?