РОЗДІЛ VІІІ

— Напевно… дякую, — насупивши брови, промовила Аня.

Вона не повірила в цю історію. Для неї це було щось із розряду вигадок про вершника без голови — не більше ніж байка.

— Так-так, дякуємо вам, — швидко додала Настя, майже одразу після слів подруги, щоб не образити чоловіка. — Ви нам допомогли.

Вона теж не вірила в подібні речі. Як майбутня лікарка, більше довіряла науці. Але, на відміну від Ані, була рада ще раз відвідати самотнього дідуся, який роками жив серед своїх книг.

— Ви мені не повірили? — з легкою усмішкою запитав чоловік, потираючи перенісся після окулярів. — Як знаєте… як знаєте.

Він поніс книгу назад на місце, тихо бурмочучи:

— Ніхто не вірить… ніхто. Даремно.

— Ви щось сказали? — переглянувшись, запитала Настя.

— Ні, дітки, — відповів дід, знову усміхаючись. — Ні.

— Ми тоді, напевно, підемо… — обережно мовила Аня, уникаючи прямого погляду.

— А щось купити? — обернувся чоловік.

— Я якраз хотіла, — сказала Настя, ковзаючи поглядом по полицях. — Дайте он ту, будь ласка.

Вона навіть не одразу зрозуміла, що саме обрала. Книга називалася «Містика українських Карпат», авторства Віталія Інсануса. Настя трохи скривилася, розглядаючи важкий том, який тепер доведеться нести назад.

— Гарний вибір, — промовив чоловік, беручи купюру. — Пам’ятаю, як я її писав… пам’ятаю.

— То це ваша? — здивувалася Настя.

— Тут майже все моє… — тихо посміхнувся дід.

Але Настя вже майже не слухала — Аня нетерпляче тягнула її до виходу. Їй було не по собі в цьому місці. Надто привітні люди завжди викликали в неї недовіру — ще з дитинства.

Дорогою назад дівчата майже не розмовляли, лише час від часу переглядалися. Хотілося якнайшвидше повернутися до табору і продовжити пошуки. Та й думка про порушення ними розпорядку не давала спокою.

Раптом ззаду пролунав звук, що чимось нагадував сирену. Спершу Аня, а потім і Настя різко обернулися.

Повз них промчала патрульна машина, а за нею ще одна. А останньою на повній швидкості промчала карета швидкої допомоги. Усі вони мчали в один бік — туди, де був табір.

Для дівчат це було, мов удар.

— Знайшли щось? — ледь чутно прошепотіла Аня, ніби сама до себе.

— Можливо… — відповіла інша дівчина, відчувши, як серце починає поколювати.

— Чорт… якби не цей дід… — зірвалася Аня, але не договорила.

Вони більше не витрачали зайвих слів, а лише побігли у бік свого табору.

Аня була майже впевнена: хлопців знайшли. Але внутрішнє відчуття вперто підказувало — сталося щось погане. Можливо, навіть гірше, ніж вони боялися уявити.

Вона раз по раз озиралася назад, перевіряючи, чи встигає Настя. Та ледве тягнула важку книгу, що більше нагадувала чорну цеглину, ніж щось для читання.

— Та викинь ти її! — нарешті не витримала Аня.

Настя на мить зупинилася. Їй було шкода і грошей, і праці старого. Але здоровий глузд переміг. Вона не викинула книгу — лише обережно поклала її в траву, запам’ятавши місце.

У наступну мить дівчата знову побігли, не озираючись на товстий том, що залишився у великій траві, як щось непотрібне, зайве.