РОЗДІЛ VІІ

На небі вже з’явилася перша зірка, а результатів пошуків так і не було. Жодних. Ні люди, ні службові собаки не змогли знайти зниклу групу.

— Хороший день… — тихо промовив полковник, розглядаючи повний кошик білих грибів.

— У сенсі? — здивувалася Людмила, що стояла поруч.

— Ой… — кинув чоловік, помітивши її в темряві. — Вибачте.

Усі були виснажені. Діти, замість очікуваного відпочинку й пригод, цілий день і ніч блукали хвилястими сосновими лісами.

Настя й Аня вирішили провести ніч разом у кімнаті Насті та Макса. Так було краще, ніж залишатися наодинці в порожніх кімнатах сам на сам. Перед сном вони довго говорили, згадуючи спільні моменти зі своїми хлопцями.

— А що поліцейський казав про зникнення? — тихо запитала Настя, кидаючи втомлений погляд на книгу, яка мала стати подарунком. — Це ж не вперше?

— Напевно…

— У мене є ідея, — раптом твердо сказала Настя, перевівши погляд із книги на подругу.

— Яка? — безнадійно зітхнула друга дівчина.

— Пам’ятаєш, я купувала цю книгу?

— І? — Аня підняла брову. — Пропонуєш купити ще одну?

— Та ні. Там дідусь говорив про якусь легенду. Давай завтра підемо й послухаємо.

— Ти серйозно? Яка ще легенда? Хлопці просто заблукали.

— А може, і ні…

Аня кілька секунд мовчки кліпала очима, обдумуючи пропозицію.

— Добре. Завтра сходимо. Заодно провітримося. А зараз спати.

Вони ще обмінялися кількома фразами й заснули.

Вранці, близько шостої, як і обіцяли, був загальний підйом. Усім знову довелося готуватися до виснажливого дня, бо пошуки мала тривати майже без перерви.

Але не для усіх було саме так. Одразу після зборів Настя й Аня, як і планували, рушили у зворотному напрямку — подалі від лісу.

— Ех… — важко зітхнула Аня. — І навіщо ми цим займаємось? Краще б допомагали іншим.

— Ще трохи, — кинула через плече Настя, виглядаючи знайомий дах.

За кілька хвилин дівчата зупинилися перед тим самим будинком, де старий продавав книги.

Двері неприємно заскрипіли, і вони опинилися в темній кімнаті серед запилених полиць.

— Добрий ранок! — обережно привіталася Настя.

— Добрий… — хрипло пролунало звідкись із темряви.

За мить з’явився і сам дід. Його зморене від довгих років обличчя уважно вдивлялося в дівчат.

— Ха… — хмикнув він, показуючи пальцем на Настю. — Тебе я пам’ятаю.

— Дя… — почала дівчина, але він одразу перебив.

— А тебе — ні! — ткнув він пальцем в Аню, ніби це було ой як надзвичайно важливо.

— Ми до вас за допомогою, — Настя пройшла трохи далі, шукаючи очима ту саму книгу. — Ви вчора говорили про легенду. Можете розповісти ще раз?

— Пам’ятаю-пам’ятаю… чого ж ні… — пробурмотів дід, повільно прямувавши до столу. — Зараз-зараз…

Дівчата переглянулися, ніяково стоячи на старій підлозі.

— Ось! — раптом вигукнув він, ніби щось знайшов. — Зараз…

— Нам про ту легенду… про військових, пам’ятаєте? — уточнила Настя.

— Пам’ятаю… — усміхнувся дід і, тримаючи товсту чорну книгу, повернувся до них.

Він став за стіл, відкрив її й почав читати:

— У 1914–1915 роках на цих землях, на краю лісу, стояла позиція Січових стрільців. Невеликий гарнізон тримав перевал. Серед них був один місцевий хлопець, який закохався в незнайому дівчину, що раптово з’явилася в селі. Та дівчина була відьмою!

Старий на мить упинився, ковтнув слину і почав читати далі:

— Вона зачарувала юнака. І він… перебив своїх побратимів. Ніхто не вижив. Тіл так і не знайшли — окрім самого хлопця. Його знайшли зі спотвореним від жаху обличчям…

Чоловік закрив книгу й зняв окуляри.

— За легендою, вона не людина. Вона з’являється кожні п’ятдесят років… щоб обрати одного для зради. Це її насолода — смерть через зраду.

Аня тихо засміялась, прикриваючи рот рукою.

— Говорять, вона і сама загинула від зради хлопця ще у далеке середньовіччя, — не помітивши сміху дівчини, додав чоловік.