РОЗДІЛ VІ

Стрілка годинника перевалила за третю ночі. Ні Настя, ні Аня не спали. Більше десяти разів вони намагалися додзвонитися до хлопців, але жоден із групи не був на зв’язку.

І, здається, вже сотий дзвінок змусив дівчат звернутися до адміністрації. Сонна сорокарічна жінка не відразу зрозуміла, що відбувається.

— Настю, що сталося? Чому ти не спиш?

Дівчина, ледве зліпивши слова в одне речення, швидко пояснила ситуацію.

— Як?! — перелякано вигукнула жінка. — Як це «не повернулись»?

Вона як ніхто інша розуміла, чим це пахне. А пахло це серйозними проблемами — і не лише для табору.

Адміністрація на чолі з цією жінкою спершу не наважувалася розголошувати зникнення. До шостої ранку діти й дорослі невеликими групами прочісували окраїни лісу поблизу табору. Льоша, єдиний, хто повернувся, став головним орієнтиром — він пам’ятав маршрут групи.

Сонце вже піднімалося, освітлюючи верхівки сосен. Пошукові групи почали повертатися до входу в табір.

— І що робити?! — розгублено запитала жінка, виснажена нічними пошуками.

— Що робити? — різко відповів чоловік, розводячи руками. — Дзвонити в поліцію.

— А може… самі впораємось?

— Людмило, більше шести годин діти не виходять на зв’язок! — чоловік уже не стримувався. — І ти серйозно думаєш, що можна без поліції?

— Але ж із ними вожаті… — невпевнено відповіла жінка, ніби шукаючи виправдання.

— Вожаті?! — вибухнув він. — Такі ж самі діти, тільки старші на кілька років! І чому я взагалі погодився ставити двадцятирічних вожатими?

Попри всі сумніви, виклик уже було зроблено.

Поліція прибула швидко. І не абихто — на місце приїхав полковник Віктор Поряденко, керівник карного розшуку цілої області.

Полковник, кремезний чоловік із масивною ходою, повільно підійшов від службового автомобіля до адміністрації. Дорогою він вислуховував доповідь молодого сержанта — і, судячи з його реакції, щось йому явно не подобалося. Наприкінці він різко гаркнув, змусивши того замовкнути.

— Полковник Віктор Поряденко, — представився він, підійшовши ближче. — Це у вас зникла група дітей?

— Так-так, — швидко відповів чоловік із адміністрації. — Їх немає вже понад шість годин. І зв’язку немає.

Віктор важко зітхнув і повернувся до своїх людей.

— Який це раз за рік?

— П’ятий, — відповів один з оперативників. — Ювілейний, так би мовити.

— Як п’ятий?! — не витримала Аня, яка мимоволі підслухала розмову.

Полковник перевів на неї погляд.

— А ви, перепрошую, хто?

— Це Анна… вожата, — швидко відповіла Людмила замість неї, обіймаючи дівчину за плечі.

Чоловік зробив крок ближче.

— Скажіть, Анно, вам відомо, що таке Бермудський трикутник?

— Ну… так, — розгублено відповіла дівчина.

— От і в нас тут свій, місцевий, — сухо сказав він. — Тут постійно щось відбувається.

До розмови приєдналась і Настя. Вона дивилася на адміністрацію табору з щирим нерозумінням: як можна було відкривати табір, знаючи про попередні зникнення? Але через страх і невпевненість вона так і не наважилася поставити це питання вголос.

Близько години пішло на з’ясування обставин, допит Льоші та складання плану пошуків.

До операції залучили всіх: вожатих, поліцію, рятувальників із головного управління ДСНС області і навіть самих підлітків із інших груп. Ліс поділили на сектори, і кожна група отримала свою ділянку.